Розділ 9

Розділ 9

— Ти з глузду з’їхала?! — рикнув принц Жар, схопившись за щоку.

Перейшов від несподіванки на “ти”, але й я не збиралася церемонитися. Ця дурепа Меара показала себе легкодоступною дівкою, я ж не збиралася допускати, щоб про мене (хай і в личині принцеси!) ходили брудні плітки. Стіни мають вуха! Це я точно знаю! А особливо тут, у королівському палаці.

Очі принца спалахнули гнівом, а пальці стиснулися в кулаки.

— А ти що собі дозволяєш?! — відрізала я обурено. — Думаєш, можна дозволяти собі зі мною непристойності?! Ми ледве знайомі! Поводишся, наче з дівкою легкої поведінки! Я не така! І не річ, яку тобі нав’язали! Це ти приїхав у наше королівство й отримаєш золото за шлюб, а не я випрошую милостиню у вас у Дармевві! Ніколи більше не смій торкатися мене без мого дозволу! — прошипіла я, піднімаючи підборіддя.

— Та ти і є річ! — він глипнув роздратовано, але я бачила, що роздумує над чимось. — І ти, і цей шлюб — це розмінна монета у великій грі! Весь світ знає, що ви потребуєте дипломатичної підтримки й військового союзу! Тому мене примушують одружитися з тобою! Я не обирав цього шлюбу!

— А ти думаєш, я його обирала?! — я вперлася в нього поглядом. — Чи тобі здається, що я мріяла про самозакоханого придурка, який навіть не вміє стримувати своїх рук?! Одразу мацає дівчину й лізе їй у декольте?

— Обережніше, Меаро, — його голос став небезпечно тихим. — Ти ще не знаєш, на що я здатен.

— І не хочу знати! — я смикнулася, щоб підвестися з дивана, але він зловив мене за зап’ястя й рвучко притягнув ближче.

— Досить! — прошипів він, нахиляючись до мого обличчя. — Ти можеш злитися, але факт лишається фактом: цей шлюб відбудеться, хоч би як ти намагалася цьому опиратися. Тому я одразу хотів, щоб ми порозумілися. Ти ж була не проти моїх пестощів!

— Ну, я ж не думала, що ти зайдеш аж так далеко! Пропонувати мені наше зближення ось тут, на цьому продавленому дивані! — трохи тихіше сказала я, раптом спохопившись, що зараз зовсім не схожа на ту Меару, яку він побачив спочатку. Ще щось запідозрить. Тому додала дурну фразу: — Я б хотіла в першу шлюбну ніч бути у пеньюарі!

Жар мало не розсміявся в голос. Я бачила його погляд, повний здивування й полегшення.

— Дурненька... Тільки тому ти вдарила мене? Хочеш першої шлюбної ночі, сповненої романтики? Ну, так, як я міг забути! Ти ж незаймана! Напевно… — він пронизав мене підозрілим поглядом. — Адже це так?

— Так, — опустила я погляд, вигадуючи, як би швидше втекти звідси. Мене напружував цей чоловік. Зовні вродливий, аж серце завмирало, а всередині гнилий і неприємний. Може, зі справжньою Меарою вони й знайшли б спільну мову. Але мене принц Жар почав дратувати. — Я піду!

Від наступного оцінювального погляду Жара в мене все похололо всередині, але я відчайдушно нагадувала собі: це все не моє. Це все не мене стосується. Це – доля принцеси Меари. А мені краще втікати! І я почала обдумувати цю ідею більш конкретно…

Поспішала до своїх покоїв і роздумувала про те, що слід запастися їжею та зручним одягом. А також зброєю. Не відомо, куди мене закине дорога. І втікати я збиралася в Землі Спріверри. Там, кажуть, зовсім не таке ставлення до мого народу, як тут. Адже я була шеполійкою. Аж дивно, чому така схожа на принцесу.

Коли королівський маг знайшов мене, то сповив магією й довго розглядав, дивуючись. А потім пробурмотів:

— Ніхто, крім магів, цього не помітить. А якщо й помітять, то припишуть усе родовим захистам та артефактам. Хоча шкода, шкода, що нечиста кров… І це неподобство! — він доторкнувся до моїх ріжок на голові й промовив: — Я знищу їх зараз же! Таке не відростає! І ніхто не помітить!

І він зрізав мої акуратні маленькі ріжки, які мали всі шеполійці.

У Землях Спріверри жило кілька народностей, які мирно співіснували між собою. Колись вони підкорилися королю Дармевви, тисячі років тому, але з умовою зберегти незалежність. Ця незалежність існувала й нині, але представники королівської династії Дармевви обов'язково повинні були займати трон незалежних Земель. Чому існувала така традиція — невідомо. Все було покрито таємницями й недомовками, першопричина заховалася в легендах і переказах. Але королі сусіднього королівства беззаперечно виконували ці вимоги. Можливо, вони знали правду, але не розповідали її простим смертним. Представники народів Спріверри хоч і повільно, але поширювалися територіями Фаджарти та Дармевви, інколи укладаючи шлюби або просто залишаючи потомство, про яке ніхто не знав. От і моя мати, напевно, загуляла з якимось спріверцем із народу шеполійців та й позбулася дитини після народження. Хто вона, звідки — я так і не знала.

Та коли я жила у сиротинці, то навіть виховательки називали мене “спріверське дьяволеня”, бо була я невгамовна й неслухняна.

Впізнати ж шеполійців можна було за ріжками на голові та іноді за магічною аурою. Але королівський маг одразу помітив, хто я, бо ріжки мене видали. І нас вважали тваринами, хоча ми теж були людьми. Просто іншими.

Але я втечу. Обов'язково втечу!