Розділ 2

Я була підкидькою. Знайшов мене старий гном, що прибирав на задньому дворі одного з готелів. Якраз висипав сміття до великої тачки і почув писк. Думав, що то пацюки знову завели собі гніздо за ящиками зі сміттям, але писк все повторювався…

В результаті, мене відвезли в сиротинець Синіх Медуз, і я там прожила аж одинадцять років, до тих пір, поки сайра Коа не взяла мене до себе “служницею на виріст”, як вона говорила. Нас таких із сиротинця було восьмеро дівчаток. Будинок у сайри був великий, роботи вистачало всім. А те, що сироти працювали безкоштовно, - дуже економило поважній сайрі гроші, адже при великих статках була ця жінка страшенно скупою. Саме тому і їли ми не дуже добре, і спали в великій коморі у задніх кімнатах її маєтку всі покотом на підлозі, бо купувати ліжка служницям - це був для сайри Коа нонсенс. 

Одне мене радувало в цій ситуації - наявність великої бібліотеки на другому поверсі. Я охоче там прибирала, майже кожного дня погоджувалася і мити підлогу, і витирати пил зі старовинних книг, і взагалі…

Адже ніхто не знав, що я там не лише прибирала, але й читала! Все, що тільки бачила. Бо відкривши для себе нові світи, нафантазовані казкарями-магами, а особливо дізнавшись, що світ не обмежується лише нашим містом, у якому я тоді знала всього лише кілька вулиць, а що він набагато, просто страх, як набагато, більший, я вже не могла зупинитися і не читати. Проте ніхто про моє захоплення книгами не здогадувався, бо я старанно приховувала свою всеосяжну любов до такого специфічного навчання. Так! Я не лише читала! Я вчилася!

А оскільки трошечки володіла магією, то книги в своїх руках завжди ретельно маскувала. Каюся, але й брала їх інколи із бібліотеки, бо не могла відірватися, наприклад, від опису стосунків якогось чоловіка та жінки, або розповіді про подорож до земель, що знаходилися за далекими морями чи в палаючій пустелі…

Скільки я там працювала в сайри Коа, стільки й тривала моя, як я потім для себе визначила цей період у житті, “освіта”. І я радію, що сайра Коа, хоч і славилася скупістю й інколи бувала нестерпною, але не була ні злою, ні жорстокою до мене. І до інших дівчат також. У принципі, ця жінка стала нам з дівчатами певним чином навіть заміною матері, точніше, строгої, але доброї бабусі, оскільки була вона вже добре в літах.

І коли сайра Коа померла, то мені та моїм подругам було по вісімнадцять-дев'ятнадцять років. Після її смерті маєток перейшов якомусь далекому родичу, бо не мала вона ні чоловіка, ні дітей, усе життя була старою дівою.

Приїхав тоді поважний сайр із міського департаменту і, зібравши нас, служниць, повідомив, що хоча офіційно ми не належали сайрі Коа, але за договором, укладеним між сиротинцем та поважною опікункою, до повноліття, тобто до двадцяти років, маємо ще працювати в маєтку. В моєму випадку тоді це було аж два роки. Тому нині ми неначе переходимо з усім маєтком та рухомим і нерухомим майном у володіння спадкоємцю поважної Коа - сайру Дерку. А через деякий час у маєток приїхав і сам наш новий хазяїн…

Чоловіком він був невисоким, трохи опецькуватим. І ще не дуже й старим. Може, йому років сорок було. А може, й п'ятдесят. Але в вісімнадцять років такі люди здаються старими, як світ. Був схожий цей сайр мені чимось на хом'яка: круглі щоки, ніс ґудзичком, і носив постійно костюми теракотового кольору. Такі тоді модні були.

З ним і його дружина приїхала, "стерво Круся", як ми її прозвали з дівчатами тихцем, котра, побачивши аж восьмеро молодих дівчат у домі, одразу ж насупилася, але при нас розважливо змовчала.

А потім одна з дівчат, котра любила все підслуховувати, моя подруга Шушарка, розказала нам, що дружина нашого нового господаря, сайра Круся, вимагала вигнати нас геть, звільнити. І сайр Дерк, наш новий хазяїн, може, і радий був би, але не міг цього зробити. Договір є договір. Мусили вони нас ще два роки утримувати, опікуватися, а ми їм - служити.

Проте та мегера, його дружина, знайшла вихід. Домовилася зі знайомими людьми в мерії, переговорила з деким при королівському дворі, де, як виявилося, мала якихось подруг, напевно, таких самих ненависних, ревнивих і заздрісних, як і сама. Але вибила вона в мерії дозвіл, щоб на ці два роки нас усіх можна було віддати у веселий дім.

Так! Це було дозволено, як не дивно. У нашому королівстві Дармевва вважалося, що люди нижчих верств населення, які належать до народів Кругових Плям, не були сайрами, справжніми громадянами країни, та й вважалися людьми лише наполовину. Якісь дурні древні науковці зафіксували це в основних документах королівства. А в пізніших законах це було ще раз прописано і затверджено.

Вважалося, що друга частина сутності "недолюдей" - то тваринна частина. Я читала про це в книгах. Пам'ятаю, обурювалася страшно! Це як же, я - і напівтварина?

Демони і гемони, я така ж людина, як всі сайри! Може, навіть, в дечому краща! Бо надивилася на життя сайрів. Адже наша колишня хазяйка, сайра Коа, інколи ходила на благодійні вечори і тягнула нас із собою, щоб продемонструвати, яка вона добра, щира, благородна і жаліслива…

Отож, одного разу й прийшли до нашого маєтку двоє чоловіків, які наказали всім служницям зібратися у їдальні зі своїми речами. Сайра Круся особисто прийшла нас спровадити. Стерво таке! Спочатку наказала витрусити всі речі з наших торб, боялася, що вкрали щось. А потім…

Наказала зняти весь одяг. Теж була скупа. Скупіша навіть, ніж сайра Коа. Ми стояли, не наважуючись, бо поруч ті чоловіки були, які прийшли забрати нас у веселий дім. Наглядачі з мерії. Та вони й принесли з собою новий одяг, який переодягнути треба було. Але ж не при чоловіках?!