Розділ 7

Валерій

Традиційна вечеря в сімейному колі відбувається дуже жваво. Поліна розповідає про сценарій випускного вечора, який вони обговорювали з режисером, найнятим для постановки свята. Цей рік для більшості її однокласників не буде по-справжньому випускним, адже після дев'ятого класу вони продовжать навчання в школі. Але напевно якась частина буде вступати до коледжів та училищ, а хтось перейде до іншої спеціалізованої школи, щоб цілеспрямовано готуватися до університету.

Але дітям лише дай привід зайвий раз потусити й покрасуватися один перед одним… Підозрюю, що вбрання п'ятнадцятирічних випускниць буде шикарнішим за те, що одягають їхні батьки на важливі прийоми.

Не намагаюся вдаватися у всю цю лабуду, але краєм вуха чув, що Поліні шиють дві сукні: довгу вечірню – для урочистої частини та коротку – для танців та інших розваг у ресторані, який давно заброньований за нечувані гроші.

- Мамо, ти не розумієш! Те, що він нам пропонує, – це дитячий садок якийсь! Повний відстій! Кам'яний вік! – емоційно коментує сестра запропоновані сценарії. – Тобі самій не смішно? Слухай, ну яка гостя з майбутнього? "Алісо, мієлофон!" – кривляється, повторюючи інтонації героїв відомого старого дитячого фільму [1].

- Аліса – це така дівчинка з великими сірими очима? – несподівано подає голос тато, який доти з поблажливою усмішкою мовчки спостерігав за гарячою дискусією.

- Ага. І зачіскою "прощавай, молодість"! – запально реагує Поліна.

- Тоді мода така була, у мене теж була схожа стрижка, – заступається мама за героїню популярного фільму своєї молодості.

- Ну мамо, це ж минуле століття! Може, тоді всі ці прибамбаси з майбутнього і виглядали органічно, але тепер вони викликають тільки сміх!

- Чому ж сміх? Я б від такого мієлофону не відмовилася, – мрійливо говорить мама. – Дуже корисним став би у пригоді з пацієнтами.

- А ще кефір там носять у сітці-авосьці у скляних пляшках з імітацією кришечок із фольги! – знову вклинюється батько. – Ці кольорові кругляшки у мене частенько відскакували, поки я ніс пляшки з магазину. Трохи молока чи кефіру виливалося, і я отримував наганяй від тата.

Вечеря плавно перетворюється на вечір спогадів про юність батьків. Поліна починає позіхати. У її голові не вкладається, як можна жити без комп'ютерів, планшетів, смартфонів та інтернету. А я думаю про те, який відтоді ривок у технічному розвитку зробило людство.

І справа не тільки в упакуванні продуктів та технології їх виробництва, зберіганні та транспортуванні, які безпосередньо стосуються нашої компанії, оскільки тато якраз збирається прикупити молокозавод, і мій відділ останніми тижнями займався аналізом ринку та розрахунками перспективності цього вкладення. Справа в комфорті громадян, зручності доставки продуктів у віддалені місцевості, значне розширення асортименту товарів, економічне зростання підприємств-виробників та багато іншого. Та й пафосна теза про боротьбу з голодом у країнах, що розвиваються, – теж важливий аргумент.

- Ох, я ж зовсім забула! – схоплюється мама. – Нас Болтянські на весілля запросили. Генка нарешті одружується! Галя таки дочекалася.

- Невже вирішив подорослішати раніше, ніж пенсійний вік настане? – скептично реагує тато. Він не любить сусідського сина за схильність до дармоїдства.

Раніше мені було на нього начхати, а з деяких пір я повністю поділяю татову думку і терпіти не можу цю особу чоловічої статі.

- Ой, ну ти, як завжди, Колю. Не можна стригти всіх під одну гребінку, – смикає його мама, у неї патологічна схильність до миротворчості й прагнення неодмінно всіх виправдати. – Галя, до речі, сказала, що наречена в нього дуже гарна, вони із чоловіком у захваті.

- Невже це не одна з дівчат, яких він завжди без розбору в барах знімає і тягає додому? Де ж він міг із “хорошою” познайомитися? – стаю на бік батька і підливаю отрути.

Так ось що Оля робить у їхньому домі. Її стосунки з Генкою, виявляється, серйозніші, ніж я припускав... Важко зрозуміти, що в них спільного. Хіба що Марк правий, і все через гроші.

- Так, все це не наша справа, – командним голосом відрізає мама, припиняючи дискусію. – Не судіть і не будете судимі.

- А я встигну пошити сукню? – включається Поліна. – Мені нема чого надіти!

- Ходімо з тобою на вихідні по магазинах, – міняючи тон на миролюбний, відповідає мама. – Колю, а ти одягнеш костюм, куплений для прийому в китайців? Чи подивишся собі щось свіжіше?

- Як скажеш, – віддає тато ініціативу дружині. – Купи собі сукню, а там подивимося, чи підійде вона до чогось у моєму гардеробі.

- А можна мені не йти туди? – виривається у мене.

Не готовий дивитися на Олю у весільному вбранні поряд з мерзенним кабаном… А що як я не стримаюся і вкраду її? Я ж псих... Хоча ні, після Генки мені, швидше за все, буде гидко її торкатися.

- Ну, як же? – розгублено тягне мама.

- Не мороч голову, Валерію. Сказано: запросили всю нашу сім'ю, отже, сім'єю і підемо. Тобі корисно бути на таких заходах. Потрібні знайомства у нашому бізнесі – як повітря.

З батьком сперечатися – собі дорожче... Доведеться погодитись. Може, це й на краще. Погляну нарешті в очі втікачці й отримаю відповідь на питання, яке не дає мені спокою вже багато часу…