Розділ 4

Непривітна тітка в жіночій консультації дивиться крізь мене, поки я, запинаючись, видаю заздалегідь заготовлену фразу, що не збираюся залишати дитину і мені потрібне направлення на аборт.

- Роздягайся і лягай на крісло, – грубо кидає мені.

У кабінеті прохолодно. Сталеві підставки обпалюють ноги холодом… Ненавиджу це середньовічне знаряддя тортур, хоч саме воно не завдає болю… Цей моторошний пристрій для огляду жінок куди більше підходить для якихось БДСМ-ігрищ, ніж для приймання схвильованих пацієнток.

Тітка грубо оглядає мене дзеркалом, потім довго мне живіт, ніби шматок м'яса, і підтверджує мої найгірші побоювання.

- Скільки тобі років? – гарчить на мене лікарка, ніби розмовляє зі злочинницею.

- Ві-вісімнадцять, – заїкаюся у відповідь.

Я розгублена. Мене до колік лякає атмосфера цього кабінету. А ще більше я боюся того, через що маю пройти в найближчому майбутньому. Хочеться бодай краплю чуйності та співчуття у моїй важкій ситуації... Вона ж повинна розуміти, наскільки мені зараз непросто!

Але тітка в побитій міллю перуці, мабуть, люто ненавидить свою роботу і тих, з ким їй доводиться спілкуватися. І не соромиться зривати своє невдоволення на мені.

- Дитячий садок, а туди ж... Заміжня?

- Н-ні.

- Все ясно! – кидає зневажливо і сідає за стіл.

Сповзаю з крісла і натягую на себе джинси та толстовку, поки вона робить у себе якісь записи.

- Будеш залишати дитину, чи як?

- Н-не буду.

Мені дуже страшно, а груба поведінка лікарки лише посилює мій стан.

- Ну і дурна.

Хочеться крикнути: "Не вам судити!", але мовчу. Ця гестапівка – остання істота, перед якою мені хотілося б вилити душу.

- Гаразд. Ось перелік аналізів, які потрібно здати. А це – список ліків, які треба придбати для процедури. Хочеш – купи сама. Якщо ліньки бігати аптеками – можеш заплатити гроші, і медсестра все візьме в нашій аптеці.

Сума, яку вона озвучує, шокує. Цікаво, скільки коштують ліки на пологи, якщо аборт обходиться так дорого?

- Я сама куплю, – приймаю рішення, сподіваючись, що вдасться знайти десь дешевше.

- Добре, як хочеш. З собою треба мати сорочку, халат та капці. І гроші, зрозуміло, щоб віддячити лікарю та анестезіологу. Ти ж хочеш, щоби все зробили добре і ти в майбутньому могла мати дітей?

На автоматі киваю. Від сум, які вивалює на мене тітка, паморочиться в голові. Доведеться просити у батька чи брата, у мами точно таких грошей немає. Це означає, що доведеться пояснювати та розповідати батькові мою історію, а потім вислуховувати у відповідь...

Може, зателефонувати Ковальову? Адже він повинен нести відповідальність за своє задоволення? Як то кажуть: "Любиш кататися – люби й санчата возити". Зла на нього жахливо. Ні бачити, ні чути його не можу. Але дуже вже не хочеться звітувати перед татом і канючити в нього гроші…

Влаштовуюсь у безлюдному місці в парку неподалік консультації та намагаюся пригадати телефон свого колишнього хлопця. Навіщо я його видалила? Скільки разів зарікалася робити імпульсивні вчинки, і ось знову.

Переглядаю вхідні дзвінки. У зв'язку із підготовкою до весілля мій телефон ними забитий під зав'язку. Як дізнатися, який із них потрібен? Не можу згадати, якого числа Ковальов дзвонив. Вибираю навмання з десяток “підозрілих” номерів, але мені не щастить – вони належать іншим людям. Треба їхати до столиці та вирішувати з Валерою питання безпосередньо. Може, він мені ще й пристойну клініку оплатить. 

Семестр закінчується, все одно доведеться просити у тата гроші на квиток. Це набагато простіше, ніж на аборт.

Вирішую діяти через маму. Хоч батько і тримає всю сім'ю у залізних кліщах, їй зазвичай вдається якось на нього впливати.

- Матусю, я вже хотіла б повернутися до університету, а грошей на квиток немає. Може, ти попросиш для мене у тата? – заводжу розмову відразу, як повертаюся додому, поки ми з нею вдома вдвох.

- Я спробую, але ж ти знаєш, що ми зараз на мілині. Весілля та квартира… Нам ще борги віддавати…

Скандал, що вибухає на кухні, я відчуваю по різких рухах стільців по підлозі, дзвону посуду і тупоту ніг, які у звичній тиші квартири звучать як гуркіт грому. Це через моє прохання про гроші? Чи просто настрій поганий?

Біжу на кухню, щоб підтримати маму.

- Тобі все "дай, дай, дай"! – помітивши мене, батько починає метати блискавки на мою адресу. – Скільки можна? Тобі вже вісімнадцять! Я не зобов'язаний оплачувати твої розваги!

- Тату, мені не на розваги. Мені треба повертатися до університету на заняття. Хоча б на квиток.

На їжу та інші витрати я розраховую отримати оплату невеликого замовлення на фрілансі, яке знайшла днями. А там і до стипендії якось дотягну. Літом візьму підробіток у столиці. Мені б тільки дістатися туди якнайшвидше. Не хочеться зволікати.

- Я свої гроші заробляю важкою працею, – сідає на свого улюбленого коника батько. – А ти тут прохолоджуєшся вже майже цілий місяць! Їж, п'єш, електроенергію та воду витрачаєш. І за це все плачу я! При тому, що ти навіть не дочка мені!