Розділ 1

Валерій

Заїжджаю у двір, паркуюсь абияк і, підхопивши з заднього сидіння коробку, біжу до будинку.

- Мамо, я приїхав! – кидаю на ходу і швидко піднімаюсь сходами на другий поверх.

Опинившись у своїй кімнаті, розпаковую коробку. Потужний бінокль – саме те, що зараз мені потрібно.

З хвилину розглядаю його, пробігаю очима інструкцію, щоб зрозуміти, як налаштовувати. Піднімаю жалюзі й спрямовую обновку на сусідський будинок, що стоїть по діагоналі від нашого. Обводжу приладом вікна, балкон та двір. На жаль, нікого.

Скидаю джинси та светр, переодягаюся в домашній костюм і знову беруся за бінокль.

- Валеро, спускайся в їдальню! – мама стукає у двері та кличе мене. – Батько вже під'їжджає.

Вечеря в нашій родині зведена в ранг ритуалу. Хоч би що відбувалося, а ввечері всі повинні зібратися за столом. Виняток – дні, коли у мами добове чергування. Але навіть тоді батько наполягає на спільному прийнятті їжі з дітьми.

Це, звичайно, трохи напружує, оскільки змушує мене регулювати графік так, щоб до приїзду тата опинятися вдома. Дуже дратує з огляду на те, що мені двадцять п'ять, і я давно вийшов із дитячого і навіть студентського віку. Втім, я нерідко нахабнію та забиваю на цю дивну традицію, якщо бовтаюся десь у місті. Сьогодні я повернувся раніше, тому оминути вечері не вдасться.

Знову спрямовую бінокль на сусідський будинок. Завмираю, гіпнотизуючи вікна. Вона там, удома? Вигляне? Вийде у двір чи на балкон? Новий прилад дозволяє заглядати до кімнат, але на всіх вікнах, як на те, жалюзі або щільні штори.

Внизу чується шум машини, що під’їхала до дому. Ще п'ять хвилин і доведеться вийти до предків. Підкручую бінокль і нетерпляче вожу від балкона, на якому побачив її вперше, до виходу в сад і назад. Ну ж бо… Як там у серенаді [1]?

Вийди, радість моя,

Вечір надворі, вечір надворі.

Підем слухати солов'я

Під ясні зорі!

Чорт, як мене ламає! Хочу бачити її щомиті…

Нарешті мені пощастило – відчиняються балконні двері, й об'єкт мого марення з'являється з подушкою в руках. Збиває її та зникає в будинку, щоб за кілька секунд вийти ще з однією та повторити нехитрі маніпуляції.

Крізь бінокль видно так добре, ніби вона зовсім поряд, на моєму балконі. В обтягуючих лосинах та светрі. Така ж струнка і ладна, як чотири роки тому... Хочу заритися носом у її волоссі... Воно так само пахне апельсинами? Провести б пальцями по обличчю і переконатися, що я добре запам'ятав на дотик шовк її шкіри…

Хто б пояснив, якого біса мене заклинило на цьому дівчиську, якщо навколо є десятки інших, які нічим не гірші? Відповідь проста: я – псих.

Виймаю та розкладаю на ліжку решту вмісту коробки. Камера з цифровим зумом та тринога, на якій я її закріплю. Тепер за моєї відсутності все, що відбувається у сусідів, буде записуватися.

Цей псих, який збирається грати в шпигунські ігри, – точно я? Кому сказати – не повірять…

До речі, дозвольте представитися. Мене звуть Валерій Ковальов. Для підлеглих та деяких колег – Валерій Миколайович. Керую аналітичним відділом у концерні, власником якого є мій батько – Микола Ковальов. Посаду свою я отримав зовсім не тому, що синок генерального, а цілком заслужено, відпрацювавши у цьому відділі п'ять років рядовим співробітником.

Батько мій схиблений на двох речах: на сім'ї та своєму концерні, який він створив ще зеленим хлопчиськом у дев'яностих і прокачав з дрібної купи-продайки до нинішніх висот завдяки інтелекту, інтуїції та вмінню тяжко працювати. Мене він бачить неодмінно своїм наступником, але змушує пробивати дорогу нагору самостійно, дозволяючи, без докорів батьківського сумління, обзавестися власними набитими шишками й лише трохи підстраховуючи на різких поворотах.

Дружини у таких, як мій батько, зазвичай проводять життя вдома і цікавляться лише косметичними салонами та іншою бабською лабудою. Але у нашій сім'ї все не як у всіх. Моя мама – лікарка. І не якийсь недофахівець, який сидить суто для понтів на теплому місці в приватній клініці заради того, щоб у відведений для прийому час покрасуватися ошатним медичним халатиком і новим манікюром. Мама працює у міській лікарні та рятує людей. Тому її манікюр – це коротко стрижені нігті, вкриті чи то безбарвним, чи то рожевим лаком. Я не раз чув несхвальні смішки деяких дружин татових компаньйонів на цей рахунок. Але мамі глибоко паралельно, що думають про неї ці гумові ляльки, яких згодом їх власники неодмінно замінять на інших – новіших та сучасніших.

Вона в мене взагалі справжня мама – добра, тепла і м'яка, з якою мені не кринжово пообніматися навіть у двадцять п'ять, якщо на душі фігово. Дивна річ – стопудово допомагає і стає легше.

Ще я маю сестрицю Полину. У нас із нею цілих десять років різниці, але вона кльова. І мені майже не в лом доглядати за нею на прохання предків.

До їдальні я спускаюся із запізненням. Тато дивиться з докором – не любить непунктуальності. Можна подумати, вечеря у нас призначена на певний час, а не заточена на повернення додому його високості глави сім'ї.

- Я переглянув твій сьогоднішній звіт, – заводить батько розмову про справи.