I.

“Кохай так, наче це – востаннє”

(Думки головного персонажа виділено курсивом)

 

“У неї голубі очі, русяве розхристане волосся і дивний погляд. Чому вона так дивиться? Аж ніяково”, – подумав Саша.

Поїзд рушив до Львова. Навколо багато людей. У цю суботу хтось поспішав додому з навчання, хтось – на шопінг або просто у пошуках пригод.

Саша зрадів, адже йому поталанило – він встиг зайняти місце біля вікна, тож усю дорогу можна буде слухати музику і роздивлятися краєвиди крізь брудне напівпрозоре скло поїзда. А потім навпроти нього сіла незнайома дівчина – і вони зустрілися поглядами:

“ – Знаєш, ти, мабуть, їй сподобався!

– Цікаво, як її звати?

– Не знаю... Може сам у неї запитай.

– А варто? Ти вже пробував знайомитись... Пам’ятаєш, як тоді в школі? З тебе, мабуть, більше місяця сміялися всі дівчата нашого класу.

– І що подумають люди навколо?!” – Саша відчув хвилювання і почав гризти нігті на руках.

Поки він думав серед мелодій власних пісень, блакитноока красуня піднялася зі свого місця, пішла у кінець вагону, а потім повільно поверталася назад. Саша спостерігав як вона йшла – у неї плавна граційна ходьба, вона наче пливла у цьому вагоні, одягнена у легкий махровий светр коричневого кольору та сірі джинси. На ногах у неї – чорні мартінси, що вже бачили не один рік життя. Зі собою вона ще мала шкільний рюкзак.

Дівчина повернулася і сіла поруч, – якраз біля Саші – дістала з рюкзака невелику шерстяну ковдру, на якій було зображено пожовкле осіннє листя. Вкрилася нею, наче відчувала холод.

Саша подумав:

“ – Ну хоч сіла збоку, не буде нам дивитися в очі...

– У неї ніжний погляд.

– Дурак! Ти ж її вперше бачиш! Та й що ти собі надумав? Думаєш, вона хоче з тобою познайомитись? Ти хоч бачив себе в дзеркалі?

– Що ти маєш на увазі? 

– Ти більше схожий на пса, якого за вухо витягли з лона своєї матері, аніж на людину. От скажи, для чого ти їй здався?!

– Не знаю. У мене дивні відчуття і ти знаєш про це. Вона сидить тут поруч, вкрилася ковдрою. Мабуть, їй холодно. Хочеться бути поруч і залізти разом з нею під цю ковдру, дивитися і думати один про одного..

– Ой-ой... Як мило. Аж нудить від тебе...”

Буц – роздався глухий звук. Дівчина стукнула краєм свого черевика Сашу і глянула на нього.

Саша повернув до неї голову і вони знову зустрілися серед блиску власних очей. У нього швидко забилось серце і почало танути, розпливаючись на маленькі шматочки.

Буц! – вона знову його легенько вдарила. Йому стало якось ніяково, стало страшно і він відвернув голову, наче спробував сховатись далеко у свій темний куточок.

Глянувши на свої обдерті руки, він подумав:

– І що їй сказати? Придумай щось!

– А тобі це треба? Нащо? Хто вона взагалі така? Що собі дозволяє? Не звертай уваги...

– Але я хочу познайомитись! Почути її голос, дізнатись більше про неї. Можливо, це наша доля – бути щасливими разом?

– Ну то скажи щось! Давай. І що ти їй скажеш?

–Я не знаю…, – поки Саша думав, у нього не зникало відчуття, – а крім цього, боковим зором він бачив – що вона сидить збоку і, здається, закохано дивиться на нього. 

Цікаво, що вона бачила в той момент? Те, що хотіла бачити чи те, що було насправді?

Пройшла ще одна коротка мить і поїзд зупинився – це була кінцева зупинка. 

Вона повільно зібралась, сховала назад у рюкзак свою ковдру і повільно пішла. Перед виходом вона ще раз поглянула на Сашу і її погляд ніби благав: “Давай! Зроби щось!”. По її щоці потекла самотня сльоза, а потім вона рушила і зникла у сонячній темряві.

Саша відсунув у бік блокнот, поклав ручку, потім торкнувся рукою до голови і подумав:

– “Скільки ж часу минуло?

– Це сталося 15 жовтня 2011 року, дев’ять років тому. У тебе навіть зберігся квиток.

– Десь лежить у тумбочці серед близьких моєму серцю речей.

– А ще я пам’ятаю, як тоді, рівно через тиждень, ти знову сів у цей же поїзд і блукав вагонами у пошуках тієї самої дівчини.

– І все марно.

– Знаєш, Саша, не школа чи універ дають нам найцінніші знання, а саме життя. Переживши одного разу цей досвід, ти зрозумів, що краще спробувати, – навіть якщо нічого не вийде – ніж потім жаліти про втрачену нагоду.

– Розумію про що ти, Сніжинко. Єдине, що залишилось – зробити її живою у цій історії

– Колись вона це обов’язково прочитає. Я впевнена у цьому. А зараз – перегортай нову сторінку в блокноті і берися до роботи. У нас з тобою ще є кілька історій...