Розділ 7. Усі все знають

Розділ 7. Усі все знають

Соня вже тихо сопіла, а Женя набирала повідомлення приватному детективу, для якого нещодавно їх агентство провело івент на день народження донечки. Коли задоволений чоловік дав Жені свою візитку та сказав: «Звертайтесь, якщо буде потреба!», Женя тільки розсміялася, а тепер його послуги стануть у нагоді. Євгенія розуміла, що з Макса вона не витягне ані слова ні підкупом, ні шантажем. Це її дуже злило, але й була певна повага до Макса. Не зрадив товариша. От гад! Соня не знала, де перебуває Алекс, здогадувалась, що десь у Сполучених штатах, можливо у Нью-Йорку, але точне місце знаходження їй було невідоме.

Вранці Євгенія усміхнулась повідомленню детектива, який запросив інформацію про Алекса та написав суму завдатку, яку необхідно перевести на його рахунок. Женя швидко написала усю відому їй інформацію про Олександра та перевела гроші.

Соня приготувала страви, які дбайливо запакувала із собою, щоб можна було розігріти у будь-який момент та придбала фрукти й необхідні продукти на ринку.

Автівка Максима зупинилася біля старого будиночку на Молдаванці. Макс хотів супроводжувати дівчат, але Соня забрала у нього пакунки та сказала, що далі вони підуть самі. Макс бував тут не раз і знав, куди вони йдуть, тож лишився неподалік. Звичайний одеський дворик з залізними воротами на кодовому замку. У дворику в автомобільних шинах росли квіти, на мотузках висіла білизна, стояв стіл за яким сиділа колоритна жіночка у шляпі та чистила свіжу рибу.

– Вусата наглюка, забирайся! – мовила жінка до кота, який увесь час бажав вкрасти рибину. – О, Сонечко, добрий день! То ти до Марії Костянтинівни?

– Добрий день, Фіро Аронівно! Так, я до Марії Костянтинівни, – відповіла Соня колоритній жіночці.

– Яка хороша дитина, шкода, що мої онуки ще малі, забрала б тебе у невістки. А що це ти й подружку привела? Чи не Женя це? – чомусь запитала Фіра Аронівна.

– Так, це Женя, – відповіла Соня, дивуючи свою подругу ще більше.

– А в житті вона ще краща. У хлопця гарний смак, – мовила жінка. – Поки ви будете у Марії Костянтинівни, я рибки посмажу. Обов’язково знайдіть до мене. Бо обидві худющі, що ребра вже видно. Оце зараз молодь пішла. Усе у їх гаджетах записують, усе планують, а про найголовніше забувають.

– Про що забувають? – таки наважилася перепитати Женя, яка не припиняла дивуватись, звідки незнайома жінка знає її.

– Поїсти забувають!

– Добре. Ми знайдемо до вас, як провідаємо Марію Костянтинівну, – пообіцяла Соня.

– Соню, звідки вона мене знає? – запитала у подруги Женя, як тільки вони зайшли у під’їзд і жінка їх не могла чути.

– Зараз сама усе побачиш. Краще один раз побачити, ніж сто раз почути.

– Добрий день, Маріє Костянтинівно. Я сьогодні не сама, – мовила Соня до жінки, відкриваючи двері.

– Сонечко, добрий день! Добрий день, Євгеніє, – зовсім спантеличила Женю жінка своїм звертанням. – Дівчатка, заходьте.

Женя озирнулась довкола. Невелика двокімнатна квартира. Ідеальна чистота та затишок. Марія Костянтинівна привітна та приваблива жінка приблизно п’ятдесяти років, яка мала такі ж очі, як Алекс, та таку ж щиру усмішку. Тільки зараз Женя помітила гіпс на нозі у жінки, бо та пересувалася на милицях. Соня одразу занесла усі продукти на кухню та сказала, що вона зараз щось швидко приготує. Марія Костянтинівна намагалася її відмовити, але Соня вміє бути впертою. Поки Софія поралася на кухні, господиня вирішила показати Жені свою квартиру та кімнату Алекса. Коли Євгенія увійшла до кімнати, то її очі зробилися величезними від здивування і вона зрозуміла, чому жінки знали її ім’я. Уся кімната була завішана ЇЇ портретами. З усіх фотографій, постерів, картин дивилась Женя! На якихось була усміхненою, десь серйозною, на одних замріяню, на інших грайливою. То була не кімната, а місце, де поклонялись їй. Женя аж дар мови втратила. У куточку була поличка слави, де були різноманітні медалі, кубки, грамоти. Дівчина підійшла та жадібно вдивлялася в усе, що стосувалося Алекса.

– Це його нагороди у змаганнях. Тренер йому пророкував велике спортивне майбутнє. Він їздив на міжнародні змагання з дзюдо відстоювати честь України, але як пішов охоронцем, закинув спортивну кар’єру. Тренер кликав його, ображався, але не зміг вмовити, – розповідала жінка. – А цей лист він просив передати тобі, якщо ти завітаєш до мене, – Марія Костянтинівна дістала з полички книгу у якій лежав лист та протягнула дівчині конверт.

– Дякую, – тихо сказала Женя. Вона була вражена. Вона нічого не знала про Алекса. ВЗАГАЛІ! Їй стало так соромно і прикро. – А у вас є дитячі фото Алекса?

– Звичайно, – мовила жінка та дістала великий альбом з фотографіями, який лежав на одній із полиць.

Вони обидві розглядали світлини, з яких на них дивився усміхнений світловолосий хлопчик. Ось він був у садочку зайчиком, тут він першокласник, а тут разом з друзями бешкетує на перерві. Вони переглядали альбом, поки їх не покликала Соня. Женя закрила альбом, але приховала одне фото Алекса, яке їй найбільше сподобалося. Поки Соня допомагала жінці пройти на кухню, Женя встигла перекласти світлину собі у сумочку.

– Соню! Скільки ж ти усього приготувала! Мені цього за тиждень не з’їсти! – мовила Марія Костянтинівна, коли увійшла до кухні та побачила стіл із наїдками.