Розділ 1. Не програв своє щастя!

Розділ 1. Не програв своє щастя!

– Сонечко, яка ж ти гарна! – мовила Євгенія, коли подруга повернулася до неї обличчям. – А очі, аж сяють. Що б не казали, а справжнє кохання дарує людям не тільки крила, але й запалює вогники у очах. Я також хочу бути такою ж гарною нареченою.

– Що тобі заважає? – запитала Соня. – Ти ж знаєш та бачиш ставлення та почуття Алекса.

– Хм, – закотила очі Женя. – Не починай!

– А що? Він дивовижний хлопець, який тебе безмежно кохає, а ти носом крутиш, – констатувала подруга.

– Про що це ви тут шепочетеся? – запитала Соломія, яка тільки увійшла до кімнати.

– Про тебе! – збрехала Женя, щоб перевести розмову на іншу тему. – Подруга називається, – ображено наступила носика. – Як приїхала з Парижу, то тебе майже неможливо виловити.

– Женю, не перебільшуй. Для вас я завжди знаходжу час і усі фото для нашого івент-агентства вчасно викладаю. До речі, у нас буде нове замовлення. Незабаром планується перформанс відомого артера. Він бажає зробити презентацію боді-арт моделей, – розповідала Соломія.

– Чудово, але давай усе після весілля. Сьогодні у нас Сонечка головна. Ти поглянь, яка красуня, – мовила Женя. – Твоєму братові несказанно пощастило! Але я вимагатиму від нього і свою частку щастя. Якби я тоді не витягнула Софію у той клуб, то де б єті зустрів нашу квіточку?

Дівчата жартували та розважали подругу. Весільна церемонія пройшла казково. Євгенія взялася організовувати і це свято. Щирість, ніжність та кохання панували скрізь.

Женя та Соломія були подружками нареченої, Алекс та Едуард свідками. Усі пари були одягнені у сукні та костюми бежевого кольору, який гармоніював із вбранням наречених та квітами, якими було прикрашено усе довкола.

Софія запросила і кількох одногрупників: Світлану, Давида та Злату.

– Маєш приголомшливий вигляд, – мовила Злата, побачивши дівчину у весільному вбранні.

– Етьєну пощастило! Таку красунечку та розумницю відхопив, – сказав Давид.

Найбільш набундюченою на цьому святі була Євгенія. Коли вона вирішила усамітнитися, щоб підправити макіяж, до неї підійшла Злата. Женя чомусь недолюблювала цю дівчину ще з першого курсу університету. Напевно, бачила у ній конкурентку. Приваблива, розумна, цілеспрямована, Мотя сказав би, – гарна, але стервозна.

– Що в тебе з Алексом? Ти й далі триматимеш хлопця на короткому повідку? – неочікувано запитала Злата.

– А тобі що?

– Просто запитую. Він гарний, розумний, перспективний, але ти не тільки не помічаєш його, а вважаєш за цуценятко, яке заглядає тобі до рота. Дивись, бо знайдуться ті, хто оцінить хлопця.

– Це ти себе маєш на увазі? – поставила пряме запитання Женя.

– А хоч би й я! – отримала відповідь. – Ти його не цінуєш. А він вартий більшого. Він заслуговує, щоб з ним рахувалися, щоб поважали, а ти даєш з панського столу крихти уваги. Не програв своє щастя! – не зупинялася Злата.

– Можеш його собі забирати, він мені не потрібний! – не розуміючи чому, злісно гаркнула Женя.

– Дивись, бо заберу. Навіть зараз ти говориш про нього, не як про особистість, привабливого розумного чоловіка, а як про якусь річ. Дурепа ти, Женю! Дурепа! – сказала Злата та вийшла з вбиральні, залишивши Євгенію на самоті зі своїми думками.