Розділ 31

Ми обоє мовчимо і нарешті він порушує тишу:

— Привіт! Ти забула сумку, — злегка піднімає мою сумочку вверх.

— Міг і поштою відправити, — вдаю, що не зраділа нашій зустрічі.

—  Хотів переконатися, ти її отримаєш.

— І це єдина причина чому ти тут? — не поспішаю брати сумку з його рук і потай сподіваюся, що наша розмова  триватиме якомога довше.

— Ні, це лише привід побачити тебе. Я скучив, — його зізнання обпікають сильніше за пекуче сонце. 

Я стою, приголомшена цією щирістю, не знаючи, що відповісти. У погляді Арсена стільки болю і каяття, що моя побудована стіна починає тріщати. Всі навколо кричать про його зраду, корисливі мотиви та відсутність почуттів до мене, але не віриться, що ці очі можуть брехати. Я хитаю головою:

— Арсене, не варто…

— Пробач, — чоловік мене перебиває. — Я гадав ти померла, і у ту мить я помер з тобою. Побачивши тебе живою, я не захотів втрачати ще раз свою кохану. Я досі тебе кохаю, і ніщо не може цього змінити. Я всього лиш скористався шансом знову бути з тобою.

— Ти мені збрехав, — з моїх вуст зривається докір.

— Тільки про те, що ми одружені, все решта було правдою. Ми хотіли одружитися, ти погодилася вийти за мене заміж. Я сподівався, що ти все пригадаєш та зрозумієш мене.

 Арсен робить крок до мене. Я не відходжу. Моє серце наповнює млість. Чоловік здається таким рідним, і чужим водночас. Нещодавно я цілувала ці губи, щоки, шию і гадала, що ми нерозлучні. Почувалася частинкою його душі. Тепер я не можу йому довіряти та суплю брови:

— Всі переконують мене, що ти мені зрадив з іншою жінкою. Я хочу почути твою версію, чому ми розійшлися два роки тому.

Він тягнеться до мене, майже силоміць вкладає сумочку у мої руки, проте не відпускає долоні. Його пальці торкаються шкіри, викликаючи іскри у животі. Він сумно всміхається:

— Мене підставили. Звинуватили у зраді, якої не було. Надали тобі фальшиві докази і ти повірила їм, а мене ледь не… — Арсен замовкає на пів слові. Він сильніше стискає мою руку. — Невже ти справді віриш, що чоловік, який кохає може зрадити? Що я можу зрадити?

— Не знаю, — хитаю головою. — Я вірила тобі, вважала себе твоєю дружиною, а це виявилося брехнею. Тепер весь час, який ми провели разом в Одесі, здається мені фальшем.

— Не думай так, — Арсен сміливішає та кладе іншу долоню на мою талію. — Я той самий, тільки без штампу у паспорті. Коли кохаєш, то для тебе всі інші жінки стають невидимками, нецікавими, і зовсім не сприймаються. Я б ніколи не проміняв тебе на когось.

Його очі просякнуті щирістю, і я на мить гублюся. Стою непорушно біля нього, наче слабачка, насолоджуюся скромними дотиками. Всупереч здоровому глузду, не можу відійти назад. Його близькість породжує дурман у голові та заважає раціонально думати. Підозріло зіщулюю очі:

— Якщо між нами й справді було таке неземне кохання, то як гадаєш, чому я вийшла заміж за Костю?

— Він уміє переконувати, — Арсен стискає губи, наче ця тема зачіпає його за живе. — Не важливо, що сталося в минулому, важливіше те, що ми відчуваємо зараз. Я кохаю тебе і хочу бути з тобою, хочу, щоб ми стали справжнім подружжям. За ці два роки без тебе, я чітко усвідомив, що тільки з тобою почуваюся щасливим. Ти робиш моє життя кращим та додаєш у нього барв. Зізнайся хоча б собі, що ти досі не байдужа до мене.

Арсен проводить пальчиками по шкірі, розпалюючи невидиму вогняну доріжку. О, якби він тільки знав, наскільки він мені не байдужий, і як важко опиратися бажанню його поцілувати, то давно стер би всі межі між нами. Чоловік повільно тягнеться до мене, наче дає вибір. Я завмираю та заплющую очі. Не можу опиратися своїм почуттям. Зрештою, це буде всього лише один невинний поцілунок з коханим. Можливо, мені й справді варто довіритися йому знову? Замість його гарячих губ на своїх вустах, відчуваю його пальці на своїй шиї.  Він не цілує, а зачіпає комір моєї блузи, який я так старанно поправляла вранці, і відсуває його вбік.

— Це що? — голос Арсена змінюється миттєво. Замість ніжності в ньому звучить сталева суворість. 

Мене наче кидають у  казан з киплячою водою. Розплющую очі й згадую про червоний слід від поцілунків Кості, те маркування, яке він залишив на мені, наче ставлячи клеймо власності. Темні очі дивляться на мене з докором та болем. Його рука здригається, та відпускає тканину моєї блузи. Я мовчу, Арсен відступає до воріт.