Розділ 30

Але перед очима виникає Арсен. Його ямочки на щоках, коли він сміється, його темні очі, які дивляться на мене з ніжністю, його пухкі вуста, які спрагло цілують. Зараз я відчуваю не ті поцілунки, не ті дотики, не те тепло. Всередині наче обривається струна. Пристрасть Кості починає здаватися мені тиском, а його ніжність ланцюгами. Кожен дотик тепер обпікає не задоволенням, а тривогою. 

— Костю, ні, — я впираюся долонями в його груди, намагаючись відсторонитися. — Ти ж обіцяв.

— Чшш, люба, просто довірся мені, — він знову намагається знайти мої губи, його голос сповнений такої жаги, що мені стає важко дихати. — Ми все виправимо. Прямо зараз.

— Ні! — я різко відштовхую його і сідаю на ліжко.

Моє каштанове волосся розсипається по плечах, а серце нестримно калатає під грудьми. Костя залишається лежати, його обличчя вмить стає кам’яним, а в погляді проступає холодна тінь.

— Ти знову думаєш про нього? 

У словах Кості відчувається злість і я боюся сказати правду. Заперечно хитаю головою:

— Ні, це тому, що я тебе не пам’ятаю. 

Піднімаюся з ліжка та тікаю до ванної. Ховаюся за дверима та важко дихаю. Вмиваюся холодною водою, та сподіваюся вона приведе мене до тями. Сама не розумію, скільки можна думати про зрадника. Можливо і справді варто почати все спочатку з Костею, але щось не дозволяє мені цього зробити. Одного разу я сліпо піддалася почуттям  і довірилася Арсену, тому зараз боюся обпектися вдруге. Мій погляд падає на дзеркало. На шиї видніється ледь помітна червона пляма від ранкового поцілунку. 

Йду до гардеробної та натягую блузу з високим горлом, щоб приховати цей соромітський слід. Підозрюю, що Костя залишив його навмисно. Одягнувшись, спускаюся на кухню. Костя п’є каву та снідає. Я приєднуюся до сніданку. Чоловік підсуває до себе тарілку з сирниками, які щойно насмажила Галина.

 — Я сьогодні зателефоную адвокату. Почнемо відновлювати твої документи.

— Я хочу повернутися на роботу. Відвезеш мене?

— Ти для всіх мертва, — чоловік розрізає сирник та говорить це так спокійно, наче про якусь буденність. — Твої співробітники здивуються. Це буде шок, скандал, купа непотрібних запитань. Ти готова до цього?

— Нехай, я ж не можу постійно ховатися у будинку і чекати, поки юристи підпишуть папери. Мені потрібно згадати, хто я, крім твоєї дружини, яка воскресла.

Костя відставляє каву і подається вперед. 

— Я просто намагаюся тебе вберегти,  але якщо ти так наполягаєш, то завтра я тебе відвезу. Сьогодні зателефоную до директора попереджу та про все домовлюся. Не хочу, щоб всі зомліли при твоїй появі. Краще їх попередити, що ти жива.

Він піднімається на ноги. Обходить стіл, нахиляється та цілує мене у щоку.

— Гарного дня, люба!

Він йде, а я полегшенно видихаю. Не розумію чому поцілунки мого законного чоловіка є небажаними. Моє тіло миттєво відреагувало на появу Арсена, але на присутність Кості, воно відгукується не так бурхливо. Снідаю та піднімаюся до гардеробної. Перебираю речі й намагаюся пригадати хоч щось. Через деякий час на порозі з’являється Галина. Її обличчя стурбоване, вона нерішуче перебирає край свого фартуха, уникаючи мого погляду.

— До вас прийшли.

— До мене? — я щиро дивуюся, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття. Сподіваюся, це хтось із тих, з ким я встигла познайомитися вдруге. — Хто?

— Арсен. Він сказав, що ви зрозумієте, який саме, — відповідь Галини вибиває землю з-під ніг. Його ім’я звучить як вибух.

Мене одразу кидає в жар. Арсен? Мій Арсен тут? Точніше не мій, але він тут, зовсім поруч. Кров шумить у вухах, а серце починає швидко калатати. Кожна клітинка тіла оживає та горить.

— Де він? — підходжу до вікна, але звідси не видно в’їзду. Пальці мимоволі стискають підвіконня.

— Чекає біля воріт. Я не знала, чи його впускати. 

— Добре, я вийду до нього.

Тремтячою ходою виходжу на вулицю. Всередині мене ураган, який я намагаюся приборкати. Відчиняю важку металеву хвіртку, котра за своєю висотою приховує все, що відбувається поза подвір’ям. Біля входу стоїть Арсен і завмираю на місці.

Божечки! Який він красивий. Завадовський ще вродливіший, ніж я його запам’ятала. Чорна футболка не приховує волокнисті м’язи рук та спортивну статуру. Мимоволі пригадую як його лагідні руки стискали мої сідниці, а пухкі вуста цілували мене до знемоги. Тілом прокочується хвиля тепла, мене тягне до нього, наче магнітом. Ледь стримуюся, щоб не кинутися у його обійми. Він дивиться на мене із захопленням в каштанових очах.