Розділ 28

— Так, є. Я йому зателефоную і про все домовлюся, — він ставить келих і подається вперед, накриваючи мою долоню своєю. Гарячий дотик опиняється на моїй шкірі. — Ти маєш розуміти, що світ мистецтва жорстокий. Тобі доведеться мати справу з меценатами, фондами, договорами. Може вийдеш на пів дня? Ти ще не одужала, не варто завантажувати себе.

Його великий палець повільно окреслює коло на моєму зап'ясті. Я дивлюся на наші зчеплені руки. У цьому жесті стільки турботи, що мені хочеться просто закрити очі й довіритися йому, проте не можу цього зробити, поки все не пригадаю.

— Я не можу інакше. Якщо я не почну зараз, я назавжди залишуся лише тінню у цьому домі. Мені потрібно відчути, що я щось створюю і моє моє життя має сенс.

Ми вечеряємо та розмовляємо про майбутнє. Костя будує плани зі мною, говорить так, наче я назавжди залишуся у його житті. Наші тарілки порожні, але чоловік продовжує розповідати історії з нашого життя, котрі я зовсім не пам’ятаю. Зрештою, чоловік підводиться і обходить стіл. Зупиняється за моєю спиною, кладе долоні мені на плечі. Його пальці впевнено розминають напружені м'язи. Він нахиляється та подихом лоскоче шию:

— Я боюся знову тебе втратити. Обіцяй, що якщо ти відчуєш втому, якщо хоч на мить тобі стане важко ти мені зателефонуєш. Я приїду і заберу тебе, де б ти не була. – Він опускається на коліна, опиняючись на рівні моїх очей. Його руки лягають мені на талію, притягуючи ближче. — Ти мій всесвіт, Єво. Я вчився жити в темряві без тебе. Не змушуй мене проходити через це знову.

Костянтин ніжно торкається моїх губ своїми. Я змушую себе розслабитися. Це Костя. Мій чоловік. Людина, якій я повинна довіряти. Поцілунок спочатку ніжний, обережний, але з кожною секундою він стає вимогливішим. Чоловік притягує мене ближче, і я відчуваю, як його пальці заплутуються в моєму волоссі, наче намагаються приручити та втримати. 

У цей момент у моїй голові спалахує картинка. Не обличчя, а відчуття. Інший смак, гарячіші руки та солодші вуста. Перед очима пропливає розмите марево. Дощ, старі стіни маєтку і чоловічий голос, котрий шепоче моє ім’я. У тінях сутінків Арсен притискає мене до себе. Моє тіло пронизує електричним струмом, витісняючи реальність вітальні. 

Костя намагається поглибити поцілунок, просуває руку до вирізу моєї сукні, і всередині мене спрацьовує первісний інстинкт супротиву. Різко впираюся долонями в його груди і відштовхую його. Звук мого важкого дихання здається занадто гучним у тиші кімнати. Чоловік завмирає. Його зіниці розширені, обличчя пашить жаром, а в погляді суміш нерозуміння та образи.

— Єво? — його голос звучить хрипко. — Щось не так?

— Вибач, — я відвертаюся, обхоплюючи себе руками, наче мені раптом стало нестерпно холодно. — Я не можу. Не зараз.

— Ми надто довго були нарізно, я скучив, — Костя проводить проводить пальцями по моїй талії.

— Коли ти мене цілуєш, то перед очима Арсен, якого я цілувала ще два дні тому і думала що він мій чоловік, та Карина, яка два дні тому спала у твоєму ліжку, — кожне моє слово звучить як удар батога.

Костянтин забирає руку. Його обличчя стає непроникним і не виказує жодної емоції. Я готуюся до бурі, проте чоловік лише важко зітхає:

— Ти порівнюєш мене з підробкою, з людиною, яка скористалася твоїм безпорадним станом, щоб вкрасти моє місце, — його голос звучить рівно, і на диво спокійно. — Карина була лише способом не збожеволіти в цьому домі, де кожна стіна кричала про твою смерть. Ти звинувачуєш мене в тому, що я намагався вижити?

— Я нікого не звинувачую, але я не можу просто перезавантажитися, — тремтіння пробігає моїм тілом. —  У моїй голові хаос. Ти цілуєш мене, а я пригадую поцілунки Арсена. Це нечесно по відношенню до тебе і нестерпно для мене. Я не знаю, чи після такого у нас вийде склеїти своє життя.

Костя випрамляється та мовчить, розглядає мене так, ніби бачить вперше. 

— Почнемо все спочатку, — з його вуст це звучить не як прохання, а як наказ. — Я відпустив Карину,  і викреслю Арсена з твого життя. Ми побудуємо все наново, на чистому аркуші.

— На чистому аркуші не буває шрамів, а я вся в них, — ледь стримую сльози і розумію, що моє серце досі тужить за Арсеном. — Дай мені час. Сподіваюся робота сприятиме моєму поверненню у звичне русло.

Костя простягає руку та хапає мою долоню. Я вимушено підводжуся і він, наче не чув моїх слів, притискає мене до себе:

— Твоєму поверненню сприятиме наша близькість, обійми, поцілунки. Тільки так я витісню Арсена з твого серця. Ми були щасливі, Єво. Ти забула про нього один раз, забудеш знов.

Буду дуже вдячна, якщо натиснете на серденько біля книги. Для мене це дуже важливо.