Розділ 26

У вітальні западає мертва тиша. Костя стискає кулаки і кісточки на його пальцях біліють. 

— Це правда, я не святий. Я шукав розради в єдиній людині, яка пам'ятала Єву так само сильно, як я. Але це був лише спосіб не збожеволіти від горя. Вона для мене нічого не означає. У хвилину слабкості ми стали ближчими, ніж мали б. Проте щойно я дізнався, що Єва жива, Карина перестала для мене існувати.

— Яка зручна позиція, — Максим сміється та зіщулює очі. — Жити з найкращою подругою дружини тільки через горе. Оригінально.

— Максиме, замовкни! — обриває його батько. — Єво, доню, ти маєш зрозуміти. Чоловік не камінь, а тебе не було пів року. Костя молодий чоловік, не довіку ж йому жити вдівцем. Тобі треба повернутися до чоловіка. Тут тобі не місце для спогадів, ти лише ятритимеш рани. 

Я дивлюся на матір, шукаючи підтримки, але вона лише відводить погляд і киває.

Холод підступає до самого серця. Вони не просто підтримують його, а наче бояться залишити мене тут. Поводяться так, ніби я не донька, яка повернулася з того світу.

— Отже, ви виставляєте мене за двері? — мій голос тремтить. — Власний дім став для мене чужим?

— Твій дім там, де твій чоловік, — батько уникає мого погляду.

Костянтин підходить до мене, і в його очах я бачу перемогу. Він бере мене за лікоть:

— Ходімо, люба. У нас зустріч з лікарем.

Костянтин веде мене до машини, і я відчуваю, як його пальці сильніше в’їдаються у мою шкіру. Батьки залишаються на ганку, стаючи дедалі меншими у дзеркалі заднього виду, поки зовсім не зникають за поворотом. Вони не погодилася, щоб я жила з ними і це змушує задуматися про мої відносини з ними. Можливо, ми не були близькими? Проте таке враження, що Максим може сказати більше, ніж вони. Хоч я не помітила у ньому шаленої братерської любові, проте він не приховував неприязнь до Кості. Ми підїжджаємо до приватної клініки, котра захована за високим парканом у передмісті. Будівля виглядає занадто стерильною та тихою.

— Це найкращий спеціаліст, — Костянтин впевнено рухається коридором. — Він допоможе тобі позбутися ілюзій, якими тебе нагодував Завадовський. Не знаю, що він тобі наговорив, але ви давно розбіглися, а потім ти вийшла за мене заміж.

У кабінеті нас чекає чоловік у білому халаті. Його посмішка здається мені вивченим жестом, а очі двома сканерами, котрі вивчають мою реакцію. Костянтин сідає поруч, по-власницьки кладучи руку мені на плече. Він швидко нас знайомить та розповідає свій погляд на проблему. Я сиджу мовчки і почуваюся дитиною.

Вислухавши Костю, лікар Марков знімає окуляри, кладе їх на стіл. У кабінеті панує тиша, порушувана лише мірним цоканням настінного годинника.

— Єво, — лікар починає говорити, — амнезія це наслідок. Ваша травма була комбінованою. Фізичне пошкодження головного мозку внаслідок удару та потужний психологічний блок. Ваш мозок заховав спогади, бо вони були занадто болючими або небезпечними для виживання в той момент.

Я відчуваю, як рука Костянтина на моєму плечі злегка напружується.

— То коли вона все згадає? — голос Кості звучить стурбовано, але я відчуваю в ньому приховану напруження. Лікар Марков зітхає і зчеплює пальці в замок.

— Пам'ять не повертається за розкладом. Ваша дружина може згадати через тригери. Це можуть бути запахи, звуки або сильні емоційні потрясіння. Мозок розблокує істину лише тоді, коли пацієнт відчує себе в повній безпеці, або, навпаки, коли рівень стресу досягне критичної точки, і підсвідомість зрозуміє, що брехня навколо небезпечніша за правду всередині. Ми почнемо курс інтенсивної терапії. Спеціальні препарати допоможуть і ви знову станете собою.

— Які препаратати? — я насторожоюся, адже добре пам’ятаю таблетки Ігоря, які не давали результату та занурювали мене у туман. — Ви хочете зробити з мене овоч?

— Ні, вони допоможуть вам відновитися. Я запишу вас на сеанс через тиждень, але приходьте самі. Ви почуватиметися вільніше і це дасть більший результат, — він простягає папірець зі списком ліків. 

Костя ховає їх до кишені і ми йдемо до авто. Приїжджаємо до будинку і Костя висаджує мене біля воріт:

— Мені потрібно заскочити на роботу. Відпочивай, а ввечері відсвяткуємо твоє повернення у ресторані.

Будинок зустрічає мене метушнею. Галина тягає якісь коробки, а я не розумію, що відбувається. Обережно цікавлюся:

— Чиї це речі?

— Карини. Вона збирає валізи, і я їй допомагаю.

Стискаю губи. Мені не приєно бачити тут свою подругу, а судячи з усього, колишню подругу. Проте вона може розповісти мені багато цікавого. Піднімаюся на другий поверх та впевнено йду до спальні. Посеред кімнати на підлозі стоять дві величезні валізи, а Карина, розпатлана й бліда, нервово кидає в них свої дизайнерські сукні. Помітивши мене, вона жестом запрошує мене всередину, ніби це її оселя:

— О, Єво, заходь. Якраз думала, чи встигну з тобою попрощатися.

Я завмираю на порозі, спостерігаючи, як вона дбайливо розгладжує шовкову сукню. Її доброзичливість збиває з пантелику.

— Ти хотіла мене бачити? — дивуюся.

— Так, — стискає плечима, ніби це само собою зрозуміло. — Ми ж подруги. Звісно, мені важко впоратися з цим всім, адже я щиро покохала Костю. Хай там як, але покинути мене це його рішення, і ти ні в чому не винна. Не будемо ж ми сваритися через чоловіка.