Розділ 25

Вона блідне. Її губи починають тремтіти, а в очах спалахує справжній страх. Мама супиться, мнеться, і зрештою зізнається:

— Твоє перше кохання. Нічого серйозного, ви давно не спілкуєтеся.

У її словах відчуваю фальш. Я суплю брови:

— Якби нічого серйозного, то ти б зараз не зблідла. Мамо, — я беру її долоні до своїх рук. — Я нічого не пам’ятаю, і підозрюю, що Костя хоче щось від мене приховати. Прошу, допоможи мені дізнатися правду.

Мама здригається, намагаючись відвести погляд, але я міцно тримаю її руку.

— Хто такий Арсен? — його ім’я на моїх губах звучить як молитва і як вирок одночасно.

Вона швидко озирається на двері, наче боїться, що Костянтин може підслуховувати під замковою шпариною.

— Ти його пам'ятаєш? 

— Не зовсім, але впевнена, що це він на цьому фото, — дивлюся вимогливо.

— Не треба його згадувати. Зараз ти дружина Костянтина, він кохає тебе.

— Я не питала про Костянтина! — мій голос зривається на крик. — Скажи, що мене поєднувало з Арсеном Завадовським. Він знайшов мене. Я хочу зрозуміти, що з його історії правда, а де починається брехня. 

— Знайшов? — в очах матері посилюється страх. — Тільки батькові не кажи. 

— Чому? — зацікавлено піднімаю брови. — Що такого сталося між нами, що тепер його ім’я табу?

— Ви колись зустрічалися. Він твоє перше кохання, ти тоді навчалася в університеті. Проте Арсен не твого рівня. Йому потрібні були тільки твої гроші. Завадовський вважав, якщо одружиться з тобою, то житиме розкішним життям. На щастя, як тільки ви заявили про бажання одружитися, то батько одразу зрозумів його справжні наміри і не дозволив вам цього зробити. Єво, це було справжнє шаленство. Ти втекла з ним в інше місто. Батько ледь тебе знайшов і повернув додому, заборонив бачитися із Завадовським. На щастя тоді у твоєму житті з’явився Костянтин. Арсен зрадив тобі з іншою жінкою і ти його покинула. Він ніколи тебе не кохав. Його почуття були грою.

Ця версія мами звучить настільки переконливо, що світ навколо мене знову починає хитатися. Слова матері падають, як важкі камені, розбиваючи той крихкий образ Арсена, який я встигла вибудувати у своїй голові.

— Зрадив? — перепитую я, і це слово гірчить на язиці. — Ти впевнена, мамо? Зрадив тій, з якою ризикував та втікав в інше місто?

— Єво, я бачила, як ти ридала на цій самій подушці тижнями, — вона ніжно гладить покривало. — Ти приїхала від нього розбита. Костянтин був єдиним, хто збирав тебе по частинах. Він терпів твої істерики та мовчання. Він довів, що кохає тебе не за гроші батька, а просто за те, що ти є. Якби не він, то я не знаю, як би ти вийшла з тієї депресії.

Дивлюся на свої руки. Нещодавно Арсен ніжно їх цілував. Думки плутаються і я не знаю де закінчується брехня. Гортаю блокнот далі і знаходжу приклеїну валентинку. Погляд пробігається по рядках: “Коханій Євочці від Арсена. Я тебе безмежно кохаю і кохатиму завжди. Ти назавжди у моєму серці”. На моїх очах з’являються сльози. Пригадую усю його ніжність, любов, турботу та недовірливо зіщулюю очі:

— Ти хочеш сказати, що чоловік, який так романтично підписує валентинку мені зрадив? 

— Дівчата, чай охолоне, — голос Костянтина доноситься з коридору. Він відчиняє двері та посміхається нам з порога. — Єво, ти як? Рідні стіни допомагають?

— Так, мені тут подобається, — квапливо закриваю блокнот та ховаю його у шухляду.

Ми спускаємося сходами. За столом я нервово кусаю губи та озвучую своє рішення:

— Я хочу залишитися тут, — мій голос звучить неочікувано твердо, хоча всередині все тремтить від хвилювання.

Костянтин повільно піднімає голову. Його очі миттєво стають холодними, як застигла смола. Батько, який до цього мовчав, супить брови.

— Єво, доню, про що ти кажеш? — він розгублено дивиться то на мене, то на Костянтина. — Твоє місце поруч з чоловіком.

— Мій дім тут, тату, — намагаюся знайти підтримку в його очах. — Мені необхідно побути тут, щоб пригадати. Тиждень, можливо два, мені потрібен цей час наодинці з собою.

Костянтин бере мене за руку, наче боїться, що я втечу. Його обличчя на мить спотворюється роздратуванням, яке змінюється на турботу.

— Люба, я розумію твоє бажання, але лікар наполягає на спокої та спеціальному догляді, який я організував у нашому домі. Тут тобі буде важко. Не варто обтяжувати батьків твоїми кризами.

— Ми впораємося, Костю! — раптом вигукує Максим, який до цього спостерігав за нами від вікна. — Єва моя сестра, і якщо вона хоче залишитися, то нехай залишається.

— Максиме, замовкни! — батько вдаряє долонею по столу. — Ти не розумієш, що кажеш. Костянтин має рацію. Єві потрібен професійний нагляд. Ми не маємо права ризикувати її здоров'ям заради капризів.

Я дивлюся на батька і не розумію чому він так відчайдушно намагається виштовхнути мене з дому у руки Костянтина?

— Ви справді хочете, щоб я поїхала? — відчуваю, як сльози підступають до очей. — Ви знали, що за моєї відсутності Костянтин жив з Кариною? Вони спали в одному ліжку, по всьому дому її речі. Я не збираюся ставати на заваді їхньому щастю.