Розділ 24

Мати підбігає до мене, тремтячими руками хапає за обличчя. Її пальці пахнуть ваніллю та якимись ліками. Батько стоїть поруч, його очі почервонілі, а губи міцно стиснуті, наче він боїться, що я зникну, якщо він заговорить.

— Як це можливо? — шепоче батько, дивлячись на Костянтина. — Нам сказали... ми ж були на впізнанні, там, у морзі, нам надали всі докази!

— Сталася жахлива помилка, — Костя обіймає мене за плечі, демонструючи батькам, що він  мій рятівник. — Єву знайшли далеко від місця аварії. Вона була в тяжкому стані, без пам’яті. Весь цей час вона перебувала під наглядом... — він робить паузу, кидаючи на мене застережливий погляд, — ...певної клініки. Я знайшов її лише вчора.

Дивлюся на батьків, і розумію, що це справді вони. Саме цей чоловік шукав мене у ресторані, коли я з Арсеном ховалася у комірчині. Перед очима виникають туманні спогади, обривки фраз, але не можу зліпити щось конкретно.

— Єво, сонечко, чому ти мовчиш? — мама заглядає мені в очі, і в її погляді з’являється тінь підозри. 

— Вона розгубилася, — Костя по-власницьки притискає мене до себе. — Я ж казав, що вона нічого не пам’ятає. Ми маємо бути терплячими.

Ми заходимо до будинку. Там панує аромат домашньої випічки. Я йду по килиму, наче по мінному полю та намагаюся згадати хоч щось. Нам назустріч виходить високий чоловік. У нього таке ж підборіддя, як у батька, але погляд холодний. Він зупиняється посеред кімнати, засунувши руки в кишені штанів.

— Отже, сталося диво? — його голос звучить низько і з легкою хрипотою. — Єва воскресла?

— Максиме, не треба так! — плескає руками мати, підходячи до нього. — Це твоя сестра! Твоя єдина сестра повернулася до нас!

Брат. У мене є брат, якого я взагалі не пам’ятаю.  В його обличчі шукаю хоч краплю ніжності, з якою на мене дивляться батьки, але Максим залишається незворушним. Він підходить ближче, і я мимоволі напружуюся.

— Привіт, мала, — він ледь помітно всміхається кутиками вуст. — Не впізнаєш свого старшого брата? Це я навчив тебе битися і ховати щоденники від мами.

Я мовчу, намагаючись знайти в пам’яті бодай один спалах нашої спільної гри чи сварки, але там порожнеча.

— Вона нічого не пам’ятає, Максе, — втручається Костянтин, простягаючи руку для рукостискання. — Навіть мене, але ми з лікарями зробимо все можливе.

Максим ігнорує протягнуту руку Костянтина. Він продовжує дивитися мені в очі, наче намагається зрозуміти чи я не брешу.

— Лікарі — це добре, — Максим нарешті робить крок назад. — Сподіватимемося, що вони допоможуть.

Ми сідаємо за стіл. П’ємо чай та їмо тістечка. Панує дружна атмосфера, всі розповідають якісь факти з мого минулого, які я зовсім не пам’ятаю. Вони чекають, що я згадаю хоч щось, і цей тиск мене напружує. Я кладу їжу до рота:

— Як так вийшло, що я опинилася в Одесі? — мої рідні перезираються, а я продовжую свою думку. — Тобто, якщо аварія сталася у Києві, то чому я отямилася в іншому місті?

— Бо хтось хотів, щоб ми всі повірили, що ти загинула, — Костя супить брови. — Цей хтось інсценував твою смерть і викрав. Не здивуюся, якщо до цього причетний Завадовський.

Мене окутує спопеляючим жаром. Ні, я не можу повірити, що Арсен настільки одержимий мною, що вигадав це все. До того ж, він міг одразу з’явитися, а не чекати півроку. Мені хочеться сховатися від них усіх. Не витримую ті піднімаюся на ноги:

— Я б хотіла оглянути свою кімнату, можливо щось пригадаю. У мене ж була кімната?

— Так, я тебе проведу, — мама підводиться.

Ми піднімаємося дерев’яними сходами. Кожен крок відгукується в серці глухим болем. Кімната зустрічає мене затишком та спокоєм. Тут подобається мені все. Я підходжу до полиць, торкаюся корінців книг. Мої пальці впізнають їх, але розум мовчить. Мама сідає на край ліжка, склавши руки на колінах. 

— Тобі тут подобалося, — вона говорить з тугою. — Ти годинами могла сидіти біля вікна і щось писати. Ми так сумували, Єво. Ми вмирали щодня.

Я повертаюся до неї. В горлі стоїть клубок. Ці люди  мої батьки, вони щиро страждали, і я маю їм довіряти. відкриваю шухляду столу, перебираю зошити, блокноти, намагаюся знайти хоч щось, що допоможе мені пригадати. Відриваю рожевий блокнот, прикрашений блискітками. Гортаю сторінки з малюнками і застигаю. На одній зі сторінок бачу своє спільне фото з Арсеном. Моїм Арсеном! Точніше вже не моїм, але це точно він, тільки молодший. Навколо намальовані сердечка та напис “I love you”. Впізнаю свій почерк і мене пробиває блискавкою. Прикушую губу та сідаю біля мами. Показую їй фото:

— Хто це зі мною?