Розділ 23

— Мені потрібно звикнути до цього всього, — відхиляюся. — У мене стрес, я хочу побути наодинці. Завтра віддай мої документи і познайом з моїми батьками.

Чоловік на мить застигає. Йому явно не подобається моя відмова. Він переводить погляд у вікно.

— Я спробував заснути. Навіть ліг у ліжко, проте весь час думаю про тебе. Нестерпно знати, що ти тут, поряд, а я не маю змоги до тебе доторкнутися. 

Я не хочу його дотиків. Хоч образа засіла у грудях, але моє серце тужить та сумує за Арсеном. Мені не варто робити ту саму помилку та зближуватися з Костею, поки я не поверну собі пам'ять. Хитаю головою:

— Прошу, зрозумій. Для мене ти чужий.

— Добре, — він підводиться на ноги, але не поспішає йти. Навпаки, робить глибокий вдих, наче намагається приборкати звіра всередині. — Я розумію. Твій розум каже, що я чужий, але ти сама бачила штамп у моєму паспорті. Ми одружені.

Він підходить до дверей, кладе руку на клямку, але раптом обертається. 

— Я дам тобі час, Єво, але не думай, що я дозволю тобі знову втекти в обійми того пройдисвіта. Ти вдома. А щодо твої амнезії, то завтра прийде лікар, мій хороший знайомий, і з’ясує наскільки все серйозно. Він знає, як поводитися з такими тендітними станами. Не намагайся його обманути.

— Обманути? — дивуюся. — Гадаєш, я вигадала амнезію? Якщо ми й справді були щасливі, як ти розповідав, то навіщо мені вигадувати?

Чоловік напружується. 

— Я не це мав на увазі, але не знаю що ще наплів тобі Завадовський. Він міг вигадати будь-що і прикро, якщо ти йому повірила. 

Чоловік іде, і я сподіваюся, що сьогодні він вже не повернеться. Ранок у домі Костянтина здається мені продовженням нічного кошмару. Сонце б’є крізь високі вікна гостьової спальні, а я досі валяюся у ліжку. Почуваюся так, ніби мене переїхав трактор. Досі не можу збагнути, як Арсен міг так зі мною вчини. Проте найгірше те, що я не знаю, що з його слів було правдою. Двері відчиняються і Костянтин входить всередину. Ідеально поголений, у свіжій сорочці, з турботою в очах. Проте у мене з’являється бажання загорнутися в клубок та заховатися від нього.

— Сніданок чекає, люба, — лагідний голос чоловіка пестить вуха. — Потім ми поїдемо до твоїх батьків. Я вже зателефонував їм. Вони не повірили. Думають, що це жорстокий жарт.

— Мені потрібен мій одяг, — підтягуюся на ліктях. — Я маю переодягнутися, але не вдягну нічого з того, що залишила тут Карина.

Костянтин на мить завмирає на порозі. На його обличчі з’являється м’яка посмішка, яка дратує більше за його гнів.

— Звісно, люба. Якраз хотів тобі це запропонувати. Твої речі чекали на тебе.

Він виходить і за хвилину повертається, тримаючи в руках велику картонну коробку. Вона запилена, обмотана скотчем, який він розрізає прямо при мені маленьким складаним ножем. У повітрі здіймається легка хмара пилу та запах фрезій.

— Ось, — він випрямляється. — Не знаю, що саме у цій коробці, але якийсь одяг. Сьогодні Галина все розкладе у гардеробній.

— Хто така Галина? — підозріло зіщулюю очі.

— Наша прибиральниця.

Він виходить, залишаючи мене наодинці з моїм минулим. Я підходжу до коробки, наче до замінованого об’єкта. Тремтячими руками дістаю першу річ.  Це светер молочного кольору. Відкладаю його вбік і бачу джинси, декілька легких суконь, шовкову блузу. Усе це здається знайомим, але водночас чужим, наче я дивлюся на гардероб покійної сестри-близнючки. Одягаю сукню та піджак і виходжу зі спальні. 

З кухні пахне смаженим беконом. На столі дві тарілки з омлетом, кава, та запечені грінки. Швидко снідаємо і їдемо до моїх батьків. Принаймні, так обіцяє Костя. Дорогою дивлюся у вікно на знайомі вулиці міста, намагаючись знайти в собі бодай іскру впізнавання, але все здається мені чужою картою. Костянтин зрідка торкається моєї руки, і я кожного разу мимоволі здригаюся, ще не можу звикнути до його дотиків.

— Твої батьки дуже вразливі. Не варто розповідати їм про Арсена. 

— Вони його знають?

— Так, він добряче задурив тобі голову, ви зустрічалися, але потім ти покинула його і стала моєю дружиною. Вони його не люблять. Одразу побачили корисливі мотиви Завадовського. Зрештою, він зрадив тобі з іншою жінкою.

Моє серце наче хтось проштрикнув мечем. Мій турботливий, люблячий Арсен, якого я знала ці два тижні, ніколи б мені не зрадив. Хоча, я гадала, що він мені і не брехав би. Стискаю губи і розумію, що нічого про нього не знаю. Я закохалася в ідеал, якого він вдавав з себе.

Ми підїжджаємо до великого затишного будинку з квітучим садом. На ганку стоять двоє людей. Чоловік міцно тримає за плечі жінку, яка ледь стоїть на ногах, а її обличчя мокре від сліз. Я виходжу з машини, і жінка, а я відчуваю, що це моя мати, видає звук, схожий на схлип і крик одночасно.

— Єво! — її голос зривається. — Моя дівчинко! Боже, Костю, це справді вона? Жива?