Розділ 22

— Я не спатиму тут, — мій голос звучить твердо, хоча всередині все дрижить. — Я не ляжу в це ліжко, коли ще навіть не змінили простирадла після Карини. Впевнена, що у цьому домі для мене знайдеться вільна кімната.

Костянтин повільно повертається до мене. У його погляді з’являється щось хиже, владне. Він підходить впритул, і я відчуваю, як замикається пастка.

— Ти робитимеш те, що я скажу, Єво. Ти повернулася додому, до свого чоловіка, і я більше не дозволю тобі забути, кому ти належиш.

Я затримую подих, відчуваючи, як його гаряче дихання торкається моєї щоки. Костянтин стоїть так близько, що я бачу власне налякане відображення в його темних зіницях.

— Належу? Я що твоя рабиня? — здивовано підіймаю брови.

— Ні, звісно ні. Пробач, люба, — він відступає на крок і піднімає руки в примирливому жесті. — Я просто скучив. Ти не дозволяєш до себе торкатися і це справжні тортури для мене. Мої нерви на межі. Я поверну всі речі Карині і звільню місце для тебе. Якщо тобі так буде спокійніше, можеш переночувати у гостьовій спальні в кінці коридору. 

Він жестом запрошує мене вийти з цієї задушливої кімнати. Я йду за ним, відчуваючи, як хребтом пробігає холодок. Його поступливість лякає мене не менше за його спалахи люті.

— Ось, — він відчиняє двері в кінці довгого коридору. — Тут тихо. Балкон виходить у внутрішній двір, тож ніхто не заважатиме твоєму сну. Відпочивай, Єво. Завтра все буде інакше. Я замовлю твій улюблений сніданок, сирники з лохиною.

Я мовчу. Я не пам'ятаю сирників. У спогадах закарбувалися згорілі сирники, які ми готували з Арсеном. 

— Добраніч, — всупереч моїм запереченням, Костянтин тягнеться і цілує мене у щічку. 

Він виходить та зачиняє двері. Я полегшено видихаю. Навіть не маю у що переодягнутися, але не бажаю просити у Кості принести одну з коробок з моїми речами. Вмикаю настільну лампу. Не роздягаюся, у сукні лягаю під ковдру, вслухаючись у кожен шурхіт цього величезного будинку. Згортаюся калачиком та намагаюся заснути. Мені не вистачає Арсена. Не вистачає його обіймів, поцілунків, дотиків. Проте він мені збрехав. Хочеться з'ясувати, що насправді сталося між нами у минулому. Судячи з усього, я справді його кохала. 

Раптом тишу розриває скрип дверей. Я різко сідаю, серце вистрибує з грудей. На порозі стоїть Костянтин. Він без піджака, у футболці та легких спортивних штанах, у руці тримає два келихи з темною рідиною.

— Не спиш? — шепоче він, зачиняючи двері за собою. 

— Дрімаю, — брешу. 

Він підходить до крісла біля ліжка і ставить келихи на тумбочку. 

— Поговоримо? 

Я киваю. Чоловік сідає на край ліжка. Не надто близько до мене, але я відчуваю, як матрац прогинається під його вагою.

— Ти пам'ятаєш, як ми познайомилися? — ледь всміхається, наче пригадує щось приємне. 

— Ні, я нічого про тебе не пам'ятаю.

— Того дня йшов дощ. Твій батько запросив мене до себе додому. Ми разом працювали над одним проектом. Сиділи у вітальні, і до будинку зайшла ти. Мокра, у легкій сукні, з вологим волоссям. Ти зовсім не переймалася своїм виглядом, сміялася, й казала, що прийняла природній літній душ. Я не міг відвести від тебе погляду. Тканина сукні прилипла до твого ідеального тіла та окреслювала всі випуклості. Ти пішла переодягатися, а я сказав твоєму батьку, що добре було б, якби ми поріднилися. Він посміявся, але пізніше ми одружилися. 

Чоловік починає розповідати історії з нашого минулого. Про те, як він дарував мені квіти, як ми обирали цей будинок, та як він боровся за моє кохання. Костя стверджує, що ми кохали одне одного та були щасливі у шлюбі. Його слова звучать так переконливо, що на мить я починаю сумніватися чи Арсен не вигадав те все. 

— Мені було самотньо без тебе, — Костянтин повільно простягає руку і торкається моєї щоки. Його пальці гарячі, і я завмираю, не в силах поворухнутися. — Карина — це лише тимчасові ліки, які не допомагали. Ти сердишся на мене через неї? 

Мовчу. Хоч я нічого до нього не відчуваю, але неприємно, що мій чоловік так легко і швидко знайшов мені заміну. Він присувається ближче.

— Костю, не треба, — я намагаюся відсунутися, але впираюся спиною в узголів'я.

— Чого ти боїшся? Я твій чоловік, — він переставляє руку мені за спину, відрізаючи шлях до відступу. — Ти ж пам'ятаєш мої обійми? Твоє тіло має пам'ятати.

Він нахиляється, і я відчуваю його губи біля свого вуха. Це не ніжність Арсена, це натиск, заява на право власності. 

— Дай мені шанс нагадати тобі, хто ти, — його рука ковзає вище, до мого плеча. — Дозволь мені бути поруч цієї ніч і повірити, що ти не привид, а жива. Я просто полежу з тобою.

Від сьогодні розділи виходимуть щодня! Дякую за ваші серденька та підписку на мою сторінку!