Розділ 20

Авто рушає, а я дивлюся у вікно і бачу Арсена, який вибігає з ресторану. Він дивиться услід, а в його руці  моя сумочка, яку я забула на стільці. Шморгаю крізь сльози:

— Я забула сумочку у ресторані.

— Грець з нею, купимо тобі іншу, — Костя надто різко повертає за ріг і Арсен зникає у дзеркалі заднього виду. Я хитаю головою:

— Але там телефон і…

— У тебе буде інший телефон, — звучить надто різко. Костянтин поводиться так, наче кудись поспішає.

— Завези мене до мене додому, мені потрібно зібрати одяг.

— У цьому немає потреби. Ми їдемо в аеропорт і дуже скоро ти будеш вдома. Там у тебе купа одягу.

Я витираю сльози. Може це і на краще. Нехай колишнє життя залишається тут з моїми речами та болем. Сподіваюся до мене повернеться пам’ять і серце не розриватиметься від образи. Досі не можу повірити, що Арсен мені збрехав. Я покохала його, він став для мене всесвітом, а виявилося, що це все брехня. Карина совається на задньому сидінні та тягнеться до мене:

— Єво, те, що сталося з тобою, це жахливо. От, Завадовський! Напевно це він все підлаштував. Хтось явно інсценував твою смерть. Я бачила висновки експертизи, в авто знайшли залишки твого обгорілого тіла.

Здригаюся від таких деталей. Сумніваюся у причетністі до цього Арсена. Він ж з’явився не одразу, а лише через півроку. Якби це був він, то навряд чи чоловік стільки б чекав. Заспокоюю себе цією думкою і не хочеться вірити, що я закохалася у монстра. Костянтин гаркає на дівчину:

— Карино, помовч.

Дорога до аеропорту здається туманною, так само як і політ. Костянтин завжди поруч, проте не намагається почати розмову і  за це йому вдячна. Я настільки розбита, що не можу раціонально думати. Він везе мене до розкішного маєтку. Наче покірна лялька, виконую всі його настанови. Зараз мені байдуже до всього. Перед очима лише Арсен та його майстерна брехня. Я ж навіть не знаю, чи він був зі мною справжнім, не знаю чи існує той чоловік, котрий ліпив зі мною сирники на кухні.

Ми в'їжджаємо на подвір’я великого будинку. Замість відчуття рідного дому я відчуваю лише липку тривогу. Кожен крок по плитці відлунює пусткою в моїй душі. Костянтин владно веде мене за лікоть всередину, і щойно ми переступаємо поріг, я завмираю.

У вітальні, на диванах, на комодах валяються жіночі речі. Яскраві хустки, розкидані жіночі журнали, чиїсь парфуми, що заповнили весь простір солодким, нудотним ароматом. Це запах Карини, а отже, вона тут частий гість. Я підходжу до комода та торкаюся леопардового капелюшка. Він мені не подобається і дивно, що раніше я його носила. Карина одразу забирає його у мене:

— Це моє.

Я віддаю їй капелюха та проходжу у вітальню. Як на мене, тут забагато всього. Ароматичні свічки, фарфорові ляльки, поличка зі статуетками. Беру до рук блиск для губ, намаючись пригадати, коли я ним користувалася. З-за спини чується голос подруги, а судячи з усього, колишньої подруги:

— Це теж моє.

Вона не просто втішала його, а витіснила мене звідси, наче паразит. Я розгублено озираюся довкола:

— А де мої речі, мої дрібнички? Ти казав, що вони тут, — мій голос тремтить.

Костянтин байдуже кидає погляд на порожні стіни, де колись, мабуть, висіли наші спільні знімки.

— Твої речі на горищі, у коробках. Карина сказала, що так буде краще. Це щоб не ятрити мені рани, — він каже це так буденно, що мені хочеться закричати.

Дивлюся на сходи, котрі ведуть нагору. Моє життя складене в картон, як непотрібний мотлох, а в моєму домі панує найкраща подруга. Костянтин веде мене на другий поверх і штовхає двері спальні. Величезне ліжко застелене шовковою білизною, а на тумбочці стоїть косметика Карини. У цей момент до кімнати забігає сама Карина, її обличчя бліде, а в очах вирує суміш люті та паніки.

— Єві потрібно виділити іншу кімнату.

Костянтин розвертається до неї. Його голос холодний, як сталь, і в ньому немає жодного натяку на ту ніжність, з якою він дивився у ресторані.

— Збирай свої манатки, Карино, — кидає він, навіть не дивлячись їй в очі. — Єва повернулася. Вона моя законна дружина, і вона спатиме тут, зі мною. Тобі доведеться негайно виїхати. 

— Що? — Карина хапається за одвірок. — Ти не можеш так зі мною вчинити! Я була поруч, коли ти…

— Я сказав збирайся, — відрізає він. — Накажу водієві допомогти тобі з коробками. Твій час у цьому домі закінчився.