Розділ 19

Дивлюся на незнайомку і не можу її пригадати. Проте зараз мене більше турбує брехня Арсена. Він дивиться у мої очі наповнені сльозами та стискає руки в кулаки.

— Єво, ми кохали одне одного. Хотіли одружитися, зробили парні татуювання та подали заяву у РАЦ. Проте твої батьки змусили тебе вийти заміж за Костянтина, вони нас розлучили.

— Вас розлучила твоя зрада, — Костя перебиває Арсена та розповідає свою версію. — Ти зрадив Єві з іншою жінкою. Хоч тепер май сміливість визнати, що зустрічався з Євою лише через гроші її батька. Думав, розбагатієш її коштом?

— Мені не потрібні кляті гроші і я ніколи не зраджував їй. Мене оббрехали, — Арсен стукає кулаком по столу. — Єво, я думав, що ти померла, а коли випадково побачив тебе у тому ресторані, то зрозумів, що це мій шанс тебе повернути. Я досі кохаю тебе. Навіть твоє заміжжя з іншим не знищило мої почуття.

Цього зізнання виявилося достатньо. У серці рветься струна, яка нещодавно грала від кохання. З очей стікають сльози і я вже не слухаю. Навіть не знаю, що болить більше: факт його брехні, чи зради. Він здавався мені ідеальним. Досі сподіваюся почути іншу відповідь і перепитую:

— Ти збрехав, що ми одружені? 

— Так, збрехав,  — у його голосі стільки болю, що я мимоволі здригаюся. — Я не міг втратити тебе вдруге. Що я мав сказати? Що я твій колишній хлопець? Я вигадав історію про наш шлюб, щоб дати нам другий шанс. Сподівався, що ти встигнеш покохати мене знов, перш ніж все згадаєш. Я брехав про штамп у паспорті, але ніколи не брехав про свої почуття. Я кохав тебе тоді, і кохаю зараз.

— Яка зворушлива казка, Завадовський! — Костянтин нахабно перебиває, його обличчя спотворюється в усмішці. — Ти просто скористався її безпорадністю. Вона моя дружина за законом, за документами, за всім, а ти лише колишній коханець, який не зміг змиритися з поразкою.

— Говориш так, наче не ти  з’явився тут з коханкою, — звучить з докором з вуст Арсена.

— Я гадав, Єва мертва, — Костянтин стискає плечима та позбувається дотиків дівчини. — Карина допомогла мені пережити це горе. 

— Єво, не злися на мене, ти була і залишаєшся моєю найкращою подругою, — невідомо навіщо виправдовується Карина. Після твоєї смерті Костя був розбитий горем, і я теж. Якось слово за слово і ми опинилися в одному ліжку, а  потім почали зустрічатися. Я не хотіла закохуватися у твого чоловіка, це сталося саме собою, — вона розводить руками та невинно кліпає.

— Досить! — мій крик розрізає солодку патоку виправдань Карини. — Припиніть! У мене амнезія, а всі навколо брешуть.

Крізь сльози дивлюся на Арсена. У грудях наче розгортається прірва. Чоловік, який декілька хвилин тому цілував мої вуста, виявився чужим. Я не можу йому вірити, не пам’ятаю, що між нами було, проте я впевнена, що нізащо б його не покинула і не вийшла заміж за іншого чоловіка. Якщо я це зробила, то мене на це підштовхнула поважна причина.  Припускаю, у минулому він зробив щось жахливе. Одразу виринають з пам’яті слова Кості про зраду з іншою жінкою. Я тремчу та ковтаю сльози:

— Ти збрехав мені. Дивився в очі, називав дружиною, знаючи, що я належу іншому. Як ти міг?

— Єво, послухай... — Арсен тягнеться до мене, його обличчя спотворене болем, але я відсахуюся, наче від удару.

— Не чіпай мене! — голос зривається. — Я не пам’ятаю свого минулого, не пам’ятаю ні свого законного чоловіка, ні свою подругу, але ти... — я вказую тремтячим пальцем на Арсена, — ти став для мене всім, а виявився найбільшою брехнею.

Костянтин відчуває мою слабкість. У його голосі немає люті, лише м'яка, заспокійлива впевненість, від якої стає нудотно.

— Тобі страшно, і це зрозуміло, — він простягає руку. — Але я твій чоловік, Єво. У нас є дім. Там твої речі, книги, спогади. Твої батьки вже півроку не знаходять собі місця. Вони чекають на тебе. Ходімо. Я відвезу тебе додому.

Батьки. Ті самі батьки, яким Арсен відмовився телефонувати. Він сидить, опустивши руки, і я бачу, як руйнується наш вигаданий світ. 

— Я поїду з ним, — витираю обличчя серветкою. 

— Єво, благаю, — голос Арсена хрипне. — Не роби цього. Нам добре разом.

— Добре? — спалахую. — Звісно добре, коли ти можеш казати мені все, що завгодно, а я наївно вірю. 

Підводжуся. Ноги наче налиті свинцем. Костянтин обережно бере мене під лікоть. Це дотик чужинця, від якого хочеться вмитися, але зараз це мій єдиний шлях до істини. Карина йде слідом, кидаючи на мене швидкі, винуваті погляди, які я ігнорую. Ми виходимо з ресторану. Вечірнє повітря здається мені занадто холодним. Арсен лишається там, за столом, серед недопитого вина і розбитих мрій.

Ми сідаємо в дороге авто Костянтина, і він блокує двері. Клацання центрального замка лунає як постріл. Він повертається до мене, і в темряві салону його очі вже не здаються такими ніжними. 

— Скоро ми будемо вдома, люба, — він стискає кермо сильніше, ніж потрібно. — Я подбаю про те, щоб ти нікуди не зникла, навіть якщо мені доведеться замкнути тебе на всі ключі.