Розділ 17

Він полонить мої губи своїми вустами, досліджуючи їх з такою ніжністю, що я повністю розслабляюся в його обіймах. Арсен не може мені брехати, а ці почуття неможливо зіграти. З моїх вуст виривається зізнання:

— Ти зробив це, Арсене, ти знову закохав мене у себе. Я тебе кохаю. 

Його очі спалахують щасливими іскрами, а на обличчі з’являється полегшення. 

— Я тебе нікуди не відпущу, — хаотично заціловує щоки. — Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли. 

— А я й не хочу нікуди йти, — притягую чоловіка до себе за потилицю та пристрасно цілую, усім виглядом показуючи, що готова до більшого.

Руки Арсена впевнено подорожують по моєму тілу, згадуючи кожен вигин, кожну чутливу точку. Його  гарячі, впевнені дотики викликають у мене тремтіння насолоди. Я зариваюся пальцями в його плечі, вигинаючись назустріч його близькості. Світ навколо перестає існувати, залишаємося тільки ми, дві половинки, які нарешті знайшли одна одну після довгого блукання в темряві.  Я знову стаю його. 

Пізніше лежимо обійнявшись на дивані. Вечірнє сонце заглядає у вікно, а на небо починають опускатися сутінки. Я виводжу невидимі візерунки на його міцних грудях і почуваюся так, наче повернулася додому після довгої подорожі. Я безмежно кохаю цього чоловіка і впевнена, що він щирий зі мною. Його кохання відчувалося у кожному дотику,  подиху поцілунку. Наша ідилія переривається різким, наполегливим дзвінком у двері. Ми перезираємося.

— Чекаєш гостей? — здивовано вигинаю брови.

— Ні, залишайся тут, — цілує у щоку та піднімається з ліжка.

Арсен незадоволено бурчить, накидає халат і виходить з вітальні. Я ж підводжуся, відчуваючи дивне занепокоєння. Озираюся та бачу рушник на підлозі. Піднімаю його та закутуюся, ховаючи свою оголеність. До мене доноситься голос Ігора, і тіло вкривається кригою:

— Де Єва? Я знаю, що вона тут. Годі дурити їй голову.

Мене охоплює паніка. На мені тільки рушник, волосся розпатлане, на тілі сліди від поцілунків Арсена. Чую його голос:

— Тебе не має турбувати де моя дружина.

— Ти не можеш довести, що вона твоя дружина. У тебе немає жодних документів, — Ігор говорить правду, проте я вірю Арсену.

 Мої спогади, ідентичні татуювання обручок, і те, як моє тіло відгукується на нього, не залишає жодних сумнівів. До того ж, йому немає сенсу брехати. Ігор підвищує голос:

— Я бачу її взуття, тож не заперечуй, вона тут.

— Тут, — Арсен підтверджує його здогади. — Почекай за дверима, вона вийде до тебе через п’ять хвилин.

— Я не чекатиму, — до вітальні влітає Ігор.

Побачивши мене, одразу застигає на порозі. Наче наразившись на невидиму стіну, він зупиняється. Його обличчя спотворюється від болю, який швидко переростає в гнів.

— Єво! Якого біса тут коїться? — він робить крок до мене, простягаючи руку, щоб схопити за лікоть. 

Ігор не встигає доторкнутися до мене. Арсен реагує блискавично. Одним владним рухом він перехоплює руку Ігоря, стискаючи її так, що я чую хрускіт суглобів. Його постать перекриває мене повністю, наче кам'яна стіна.

— Вона моя дружина, і якщо ти ще раз посмієш підвищити на неї голос або торкнутися її, то ти звідси не вийдеш на власних ногах.

— Смієш погрожувати? — Ігор вириває лікоть з рук Арсена. —  Вона не твоя власність, ти маніпулюєш нею. Вона хвора, їй потрібен догляд.

— Ігоре, досить, — я виходжу з-за спини Арсена, хоча він миттєво напружується, намагаючись знову мене заховати собою. 

Підозрюю, що він не хоче, щоб Ігор бачив мене в одному рушнику. Стаю біля коханого  й розумію, що повинна все пояснити. Проте слова затягує у горло, а почуття провини перед Ігорем з’їдає зсередини. Розумію, що мушу це зробити і винувато ховаю погляд:

— Я тепер з Арсеном. Я дещо пригадала, і гадаю, ми справді одружені. Я дякую тобі за все, ти дуже допоміг мені, став справжнім другом та опорою, але зараз наші шляхи розходяться. 

Слова даються важко, наче кожен склад дряпає горло. Обличчя Ігоря блідне, вкривається червоними плямами гніву та образи. Він дивиться на мене, як на зрадницю, і це крає мені серце, хоч я і знаю, що чиню правильно.

— Другом? Опорою? — він гірко всміхається, і в цьому сміху стільки болю, що я мимоволі здригаюся. — Ти справді думаєш, що весь цей час я був поруч лише як друг?  Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. 

— Знаю, але це почуття не взаємне. Ти для мене дуже дорогий, але я житиму з Арсеном, — стихшую голос на останніх словах, наче боюся, що їх хтось почує.

— Досить маніпулювати її почуттям вдячності, — голос Арсена звучить як удар батога. Він кладе руку мені на плече, і я відчуваю, як його пальці злегка стискаються, демонструючи владу та захист водночас. 

— У тебе ще залишилися якісь питання до моєї дружини? — Арсен робить особливий наголос на слові “дружина”. — Якщо ні, то тобі час іти.

Ігор переводить погляд з мене на Арсена. У його очах спалахує справжня ненависть. 

— Добре, я піду, але, Єво, ти пошкодуєш про свій вибір.

Він іде, а я відчуваю полегшення. Арсен зачиняє за ним двері та заходить до вітальні. Підходить до мене та міцно обіймає, наче хтось збирається нас розлучити.