Розділ 15

Зачиняюся у ванній кімнаті, відкручую кран та вмиваюся холодною водою. Намагаюся зрозуміти, хто той чоловік з моїх спогадів, пригадати щось ще, але все марно. Арсен не може брехати, він надто багато про мене знає. Або… я застигаю і припускаю, що він може лише вдавати, що знає. Ця думка обпікає окропом. Закручую кран та дивлюся на себе у дзеркало. Я абсолютно нічого перо себе не знаю, і Арсену дуже легко переконати мене, що я люблю готувати недільними ранками. Але у тісній комірці ресторану я тулилася до нього і безперечно кохала. У голові хаос, я розумію, що зараз не варто щось вирішувати. Трохи заспокоївшись, виходжу на кухню. Арсен підходить до мене зі стурбованим обличчям:

— Все добре?

— Голова розболілася. Я поїду додому.

— Не залишишся? Я спатиму на дивані, — звучить майже благально. 

Дивлюся на нього і не розумію, як він може брехати. Хочеться вірити у його щирість.

— Якщо залишуся, то спатиму на дивані разом з тобою, — зізнаюся та відводжу погляд. — Арсене, я не хочу квапитися і сьогодні мені краще поїхати додому.

— Я тебе відвезу.

Мовчки киваю, не в силах сперечатися. У голові досі відлунює той холодний спогад про весільний костюм і навчу слухняності. Чи міг цей чоловік, який щойно так ніжно притискав мене до себе, бути тим самим тираном?

Ми виходимо з квартири. Його позашляховик чекає на паркінгу, наче хижак у засідці. Арсен мовчки відчиняє мені двері, допомагає сісти, і на мить його пальці торкаються мого ліктя. Я здригаюся, наче від удару струмом.

— Ти вся тремтиш. Тобі справді погано чи ти просто мене боїшся? — влучає у ціль.

— Голова розболілася, може тиск впав, — я брешу та стискаю плечима. — Просто забагато емоцій для одного вечора.

Арсен сідає за кермо і авто рушає з місця. Ми їдемо крізь порожні вулиці, повз знайомі сквери та кав'ярні, але все здається мені декорацією до чужого життя. Чоловік безтурботно розповідає історії з нашого життя, а я вже сумніваюся, що вони справді з нашого.

— Ми приїхали, — його голос вириває мене з роздумів.

Він зупиняється біля мого під’їзду, але не поспішає розблоковувати двері. Двигун тихо бурчить, створюючи ілюзію відокремленості від усього світу.

— Єво, — він розвертається до мене всім тілом. — Я не знаю, що саме тебе налякало на кухні, але я відчуваю, як ти закрилася. Між нами наче виросла стіна заввишки з хмарочос. Якщо це через мої поцілунки, то я не хотів на тебе тиснути, просто не стримався.

Дивлюся на нього і бачу в його очах не пристрасть, а біль. Це збиває з пантелику. Лиходії зі спогадів не дивляться так на своїх жертв. 

— Мені просто потрібний час, Арсене. Я не можу жити твоїми спогадами, мені потрібні власні.

— Тоді створимо їх, — він раптово подається вперед і торкається моєї щоки. Його пальці ковзають по моїй шкірі з такою ніжністю, що мені хочеться плакати. — Завтра ввечері я заїду за тобою. Ніяких кухонь, ніяких сирників, просто ми. Чи ще краще, візьми вихідний і цілий день проведемо разом.

— Тобі не треба працювати? — недовірливо зіщулюю очі.

— У мене вільний графік, я працюю сам на себе. До речі, — наче щось згадавши, він витягує гаманець. Дістає звідти пластикову картку та простягає мені:

— Візьми. Ти багата, Єво, і тобі не потрібно працювати у ресторані офіціанткою. 

Перетравлюю цю інформацію. Значить, Арсен не пройдисвіт, про якого говорив невідомий наречений. Хочеться пригадати обличчя чоловіка, але його застає біла пляма. Я хочу відмовитися, але не маю сили сперечатися. Беру картку до рук та киваю:

— Добре, зустрінемося ввечері.

— Я забронюю столик у ресторані, — Арсен помітно пожвавлюється.

Він тягнеться до мене та цілує у щічку. Ледь стримуюся, щоб не підставити свої вуста під його губи.

— Дякую за сирники.

Виходжу з машини і відчуваю його погляд на своїй спині, поки не зачиняю двері під’їзду. Навіть опинившись у своїй тісній кімнатці, не можу заспокоїтися. Боюся, що нестримна пристрасть до Арсена зрештою мене погубить. Розгублена, не знаю чи йому вірити і що робити, коли серце тягнеться до нього, а розум застерігає, наче знає, щось таке, від чого я буду не у захваті. Через півгодини телефонує Арсен. Я напружуюся, але відповідаю.

— Ти знову забула у мене букет.

— О, це тільки я так можу. Приїхати за букетом і його забути, — сміюся попри гіркоту у серці. 

— Завтра я подарую тобі новий, а цей нехай залишається у мене. Будеш приїздити до мене, щоб його провідати.