Розділ 12

Він різко відстронюється, а я ледь не втрачаю рівновагу від раптового холоду. 

— Я викличу тобі таксі, — Арсен йде на кухню та щось набирає у телефоні. 

Я стою розгублена, не знаючи, що робити. Мені точно потрібно все обдумати та привести до ладу свої почуття. Чомусь, почуваюся винною перед ним. 

— Арсене…

— Їдь, Єво. Згадуй. Розлучайся. Роби, що хочеш. Сіре авто з номером триста чотири через дві хвилини чекатиме тебе біля входу. Я все оплатив. 

Він розвертається до мене спиною, та ховається у стінах кухні. Я взуваюся, хапаю сумочку і майже вибігаю з квартири. Тільки в машині я помічаю, що мої пальці тремтять так, що я не можу застебнути пасок безпеки. Таксі мчить нічним містом, але я не бачу вогнів за вікном. У голові, наче заїжджена плівка, крутяться слова Арсена та його переривчасте дихання біля мого обличчя.

Почуваюся зрадницею. І Арсену, і Ігорю, я заявила, що наші стосунки на паузі, але у той же час дозволила обом себе цілувати. Провина холодною липкою хвилею підступає до серця. Мої губи все ще горять від пристрасті, яку розпалив Арсен. Це схоже на божевілля. Я хочу повернутися, вистрибнути з авто, забігти на третій поверх і силою змусити Арсена закінчити те, що він почав у спальні. Важко дихаю і розумію, що не варто почуттям затьмарювати розум.

Ранок у моїй тісній кімнатці здається особливо сірим. Я довго дивлюся на стелю, згадуючи кожну секунду вчорашнього вечора. Смак губ Арсена, аромат фрезій і те, як він різко відсторонився, залишаючи мене замерзати на порозі. Провина за той ранковий поцілунок з Ігорем гризла зсередини так, наче я з Арсеном у стосунках. Хочеться йому зателефонувати, але не знаю, що казати. Кручу телефон у руці, ненаважуючись на виклик. Раптом мобільний вібрує, змушує мене здригнутися. Арсен! Наче відчувши мою потребу, мені телефонує Арсен.

— Алло! — мій голос зрадницьки тремтить.

— Ти забула у мене квіти. Надіслати кур’єром, доставити тобі на роботу чи викинути у смітник?

Арсен озвучує все, крім мого бажання. Нервово перебираю пальцями свою кофту:

— Можна я сама за ними заїду? — тамую подих в очікуванні відповіді. 

— Звісно, це ж і твій дім теж.

— Тоді я заскочу після роботи? — обережно уточнюю. — Я сьогодні працюю у першу зміну і до дев’ятнадцятої години закінчу.

— Добре, я буду вдома у цей час.

Цілий день на роботі минає наче в тумані. Кава розливалася, замовлення плуталися, а перед очима застигає силует Арсена у дверях кухні. Час від часу ловлю себе на думці, що хочу його побачити. Нарешті їду до нього. Зупиняюся перед дверима, вагаючись лише мить, і натискаю на дзвоник.  Майже одразу клацає замок, двері відчиняються, і я ледь не забуваю, як дихати.

На порозі стоїть Арсен у чорній футболці, котра облягає кожен рельєф його накачаних м’язів, а зверху на ній зав'язаний кухонний фартух. Застигаю, розглядаючи його темне розкуйовджене волосся і заплямовані борошном руки. 

— Ти готуєш? — виривається у мене замість привітання. Я не в силах відірвати погляд від того, як тканина футболки натягується на його широких грудях.

— Інколи, — він ледь помітно всміхається, відступає і пропускає мене всередину. — Допоможеш? Чи сподіватимешся на моє кулінарне фіаско?

— Не пам'ятаю чи я вмію, — походжу всередину та знімаю туфлі. Насправді мені хочеться чимось зайняти руки, щоб не кинутися йому на шию.

— Дещо вмієш. Ми колись готували разом.

На кухні на столі лежить сирне тісто. Арсен мовчки простягає мені другий фартух. Я прикладаю його до себе, чоловік стає позаду. Він бере стрічки фартуха та зав’язує їх біля спини. Я відчуваю його жар, і по тілу пробігає хвиля приємного тремтіння.

— Формуй кульки. У тебе це завжди виходило краще, ніж у мене, — наче нічого не відчувши, Арсен стає біля стільниці.

Я йду до ванної, мию руки та повертаюся на кухню. Намагаюся зліпити кульку таку ж за розміром як і у Арсена. 

— Знаєш, раніше наші неділі починалися саме так, — він ставить на пательню смажити сирники. — Ми прокидалися пізно, і йшли готувати разом. Проте ти більше сміялася, ніж працювала.

Відчуваю, як у грудях щось стискається. 

— Сміялася? — кладу зроблений сирник на дощечку. — Сподіваюся не над твоїм вмінням готувати.

Арсен повільно повертає голову. Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняючись на губах. В його очах з'являється лукавий вогник, від якого по спині пробігають сироти.

— Я смачно готую, коли є для кого старатися, — він відкладає лопатку і розвертається до мене всім тілом. Футболка натягується на його грудях, і я мимоволі затримую погляд на грі його м'язів. — Але ти мала одну жахливу звичку. Ти постійно намагалася мене відволікти.

— Я? Яким чином? —  невинно змахую віями, але серце пускається в галоп.

— Ти казала, що сирники зачекають, бо ти зголодніла зовсім за іншим, — його шепіт лоскоче моє вухо, а дихання обпікає шкіру. — Ну що, пам'ять повертається? Чи мені потрібно нагадати, що було далі на цій стільниці?