Розділ 11

— Ранковий поцілунок? Розлучення? — його голос звучить неприродно спокійно, але в цій тиші він подібний до гуркоту грому. — Ти вирішила розлучитися навіть не давши собі шансу щось пригадати?

— Все не так, — ховаю телефон у сумочку. — Вранці Ігор зустрів мене біля ресторану. Ми говорили і він сказав про наше з тобою розлучення. Перед тим, як щось вирішувати, я хочу все пригадати. Мені складно, Арсене. Я не знаю хто я, ким була раніше, а ти єдиний, хто хоч якось може повернути мені колишнє життя.

— Він цілував тебе, — це не питання, це болючий факт, який він намагається переварити. — Сьогодні вранці. Ти дозволила йому.

Арсен підходить впритул, заганяючи мене в кут між стіною і шафою. Він впирається руками по обидва боки від моєї голови, нависаючи наді мною. 

— “Єдиний, хто може повернути життя”? — він повторює мої слова з гіркою усмішкою. — Ти говориш про мене, як про довідкове бюро, але вранці ти притискалася до нього. Ти дозволила йому думати, що він має на тебе право.

Його голос вібрує від прихованих ревнощів. Він не кричить, але цей спокій лякає більше за крик. Арсен піднімає руку, і я мимоволі затамовую подих, чекаючи на дотик. Проте він лише поправляє квітку фрезії у моєму волоссі, яка вже встигла трохи зів’янути. Його пальці ледь торкаються моєї шкіри, і цей мікроскопічний контакт прошиває мене наскрізь.

— Я не притискалася до нього. Він поцілував мене раптово, я не встигла відреагувати, — на очах закипають сльози відчаю. — І взагалі, я не зобов’язана виправдовуватися перед тобою. Ти тільки вчора з’явився у моєму житті.

— Он як? — він лукаво зіщулює очі. — То це означає, що ти не проти, щоб я пристикав та цілував когось під рестораном?

Ревнощі печуть у грудях так сильно, наче там розпечений свинець. Уява, не питаючи дозволу, бурхливо вимальовує як його гарячі долоні владно притискають до себе іншу дівчину, і як його спокусливі вуста накривають чужі губи. Мене кидає в жар. Пальці мимоволі стискаються в кулаки, впиваючись нігтями в долоні. Це відчуття настільки дике і первісне, що я на мить забуваю, як дихати.

— Мені складно, — видавлюю з себе.

— Тобі складно? — шепоче він прямо мені в губи. — А як, по-твоєму почуваюся я? 

Він нахиляється ще нижче. Його дихання обпікає мої щоки. Я заплющую очі, очікуючи на поцілунок. Пристрасний, каральний, владний. Серце калатає так, що, здається, воно зараз розіб'ється об ребра. Я вже готова здатися, готова забути про таксі, про Ігоря, та про все на світі. Проте поцілунку не стається. Він завмирає в міліметрі від моїх губ. Я відчуваю, як Арсен бореться з собою. Його пальці на стіні стискаються в кулаки і він злегка підвищує голос:

— Гадаєш мені легко бачити, як моя дружина дивиться на іншого чоловіка в пошуках захисту? Знати, що вона притискається, цілується з іншим та думає про розлучення? Я завжди боровся за тебе з твоїм батьком, Костею, ще тисячами причинами, котрі не дозволяли нам бути разом, але боротися з тобою я не готовий. 

Він різко відстронюється, а я ледь не втрачаю рівновагу від раптового холоду. 

— Я викличу тобі таксі, — Арсен йде на кухню та щось набирає у телефоні. 

Я стою розгублена, не знаючи, що робити. Мені точно потрібно все обдумати та привести до ладу свої почуття. Чомусь, почуваюся винною перед ним. 

— Арсене…

— Їдь, Єво. Згадуй. Розлучайся. Роби, що хочеш. Сіре авто з номером триста чотири через дві хвилини чекатиме тебе біля входу. Я все оплатив. 

Він розвертається до мене спиною, та ховається у стінах кухні. Я взуваюся, хапаю сумочку і майже вибігаю з квартири. Тільки в машині я помічаю, що мої пальці тремтять так, що я не можу застебнути пасок безпеки. Таксі мчить нічним містом, але я не бачу вогнів за вікном. У голові, наче заїжджена плівка, крутяться слова Арсена та його переривчасте дихання біля мого обличчя.

Почуваюся зрадницею. І Арсену, і Ігорю, я заявила, що наші стосунки на паузі, але у той же час дозволила обом себе цілувати. Провина холодною липкою хвилею підступає до серця. Мої губи все ще горять від пристрасті, яку розпалив Арсен. Це схоже на божевілля. Я хочу повернутися, вистрибнути з авто, забігти на третій поверх і силою змусити Арсена закінчити те, що він почав у спальні. Важко дихаю і розумію, що не варто почуттям затьмарювати розум.

Ранок у моїй тісній кімнатці здається особливо сірим. Я довго дивлюся на стелю, згадуючи кожну секунду вчорашнього вечора. Смак губ Арсена, аромат фрезій і те, як він різко відсторонився, залишаючи мене замерзати на порозі. Провина за той ранковий поцілунок з Ігорем гризла зсередини так, наче я з Арсеном у стосунках. Хочеться йому зателефонувати, але не знаю, що казати. Кручу телефон у руці, ненаважуючись на виклик. Раптом мобільний вібрує, змушує мене здригнутися. Арсен! Наче відчувши мою потребу, мені телефонує Арсен.

— Алло! — мій голос зрадницьки тремтить.

— Ти забула у мене квіти. Надіслати кур’єром, доставити тобі на роботу чи викинути у смітник?