Розділ 10

Спогад розсипається іскрами, повертаючи мене в теперішнє. Я розплющую очі та важко дихаю. Я все ще в його обіймах у квартирі. Відсторонююся від Арсена, але мої пальці все ще стискають його футболку.

— Я згадала, — шепочу. Мої коліна тремтять, а у голові паморочиться.

Арсен мене підтримує, я опускаюся на ліжко. Сідаю і намагаюся впорядкувати думки.

— Вперше за півроку я щось згадала! — важко дихаю та тремчу.

— Я принесу тобі води, — Арсен зривається з місця та зникає на кухні.

Швидко повертається, простягає склянку з водою. Я п’ю жадібними ковтками і спусштошую всю склянку. Арсен помітно нервується. Стоїть напружений, поклавши долоні на лікті. Поводиться так, наче йому є що приховувати.

— Що саме ти згадала?

— Ми цілувалися у тісній ніші за ширмою у ресторані. Мене шукав мій батько.

Арсен полегшено видихає. Він сідає поруч, забирає склянку з моїх рук та ставить її на тумбу.

— Ти тоді повернулася після відпочинку. Я не бачив тебе два тижні і страшенно скучив. Ви пішли вечеряти до ресторану, а я підстеріг тебе біля вбиральні. Твій батько заборонив нам бачитися. Раніше я просив твоєї руки у нього, але він прогнав мене, погрожував і не дозволив нам одружитися. Проте ти від мене не відмовилася, — Арсен бере мою руку у свою долоню. 

— Хто такий Костянтин?

Почувши це ім’я, Арсен блідне, його погляд наповнюється ненавистю. Він напружується:

— Що ти про нього згадала?

— Він був тоді у тому ресторані.

— Так, це діловий партнер твого батька. Вас хотіли одружити, — Арсен нахиляється до мене. — Твої батьки мене ненавидять, тому ми не спілкуємося.

Мовчу. Намагаюся витягнути зі своєї голови ще один спогад, але все марно. Проте я пригадала Арсена, той ресторан, ті поцілунки наповнені пристрастю, а, отже, я й справді його кохала. Чоловік заривається носом у мою шию:

— Ми багато пройшли, щоб бути разом, і я не можу втратити тебе зараз, — його губи торкаються шиї та залишають на шкірі вологі сліди. Я не пручаюся, хоч і, мабуть, повинна. Тамую подих та згораю від кожного чуттєвого дотику, подиху, руху. Арсен відхиляється, а моє тіло вимагає добавки.

— Голодна? Я замовив нам вечерю. Вона на кухні. Повечеряємо разом?

Я киваю. Після роботи і справді дуже голодна. Ми йдемо на кухню, Арсен розкладає їжу та сідає біля мене. Я беру виделку до рук:

— На вигляд все дуже смачне.

— Судячи з цих ароматів так і є, — чоловік опускає голову й наче на щось наважується. — Єво, ти моя дружина і ця квартира також твоя. Переїжджай до мене.

Почувши таке, застигаю з піднесеною до рота виделкою. Побачивши мою реакцію, Арсен уточнює:

— Обіцяю не квапити тебе, не тиснути і взагалі, якщо хочеш, то житемеш в іншій кімнаті. Прийдеш у мою спальню тоді, коли будеш готова.

Я вже готова. Дурманить його запах, дотики, поцілунки, а ще він неймовірно вродливий. Хочеться залізти до нього під футболку і… Мене кидає в жар від власних думок. Арсен продовжує говорити:

— У нас був спільний бюджет і я хочу, щоб так залишалося і надалі. Зараз я гарно заробляю й тобі не потрібно працювати. Звільняйся, завтра ми поїдемо в магазин, купиш собі нові речі, замість тих, що я віддав. До того ж, якщо житимеш тут, то матимеш більше шансів щось пригадати. Я тихий сусід, не розкидаю по квартирі шкарпетки, опускаю кришку унітазу і, мабуть, не хроплю.

— Останній пункт особливо підкуповує, — сміюся, намагаючись втихомирити серце, яке від його пропозиції пускається в галоп.

Арсен щиро посміхається у відповідь, і в кутиках його очей з’являються ті самі зморшки, які я мені страшенно подобаються. Він не зводить з мене погляду, і я відчуваю, як між нами натягується невидима струна, від якої вібрує все тіло.

— Я серйозно, Єво, — він кладе шматок до рота. — Ця кімната у малосімейці, робота в ресторані — це не ти. Ти заслуговуєш на спокій і безпеку. Я не хочу, щоб ти почувалася винною Ігорю за кожен кусок хліба. Тут ти вдома, навіть якщо цей дім поки здається тобі чужим.

Я повільно опускаю виделку на тарілку. Думка про те, щоб не повертатися в тісну холодну кімнатку, а залишитися тут, у хмарі аромату фрезій і під захистом цих широких плечей, здається неймовірно спокусливою. Борюся зі своїми бажаннями та прислухаюся до голосу розуму. Переїжджати до незнайомого чоловіка здається безумством. Хоч він і стверджує, що ми одружені, але я про нього майже нічого не знаю. Хитаю головою:

— Арсене, це все надто швидко.

— Я просто хочу повернути тобі твоє життя, — він накриває мою долоню своєю, і цей дотик знову вимикає в мені здатність мислити раціонально. — А щодо речей, то я справді хочу, щоб ти обрала все сама. Нове, таке, що подобається тобі теперішній.

Мої щоки палають, а у голові крутяться зовсім не думки про магазини чи бюджет. Я згадую його поцілунок, смак звабливих губ і те, як міцно він тримав мене в комірці ресторану в моєму спогаді. Хоч чоловік і пропонує жити в іншій кімнаті, але я не впевнена, що витримаю хоча б ніч за стіною від нього, знаючи, що він так близько. Доїдаю останній шматок вечері та запиваю все соком. 

— Арсене, я ціную твою турботу, але для мене це все надто швидко. 

— Знаю, тому пропоную окрему кімнату, — в його очах застигла надія, і мені зовсім не хочеться її руйнувати.

До мене доноситься дзвінок мого мобільного. Я піднімаюся з місця та виходжу у коридор. Підходжу до сумочки, яка висить на вішаку та дістаю телефон. На екрані висвічується ім’я “Ігор”. Я відповідаю на дзвінок:

— Алло!

— Ти вже дома?

— Ні, я з Арсеном, — зізнаюся. По той бік чується важке дихання.

— Тобі час повертатися додому. Вже пізно, ще трохи і маршрутки не ходитимуть.

— Не хвилюйся, я викличу таксі.

— Добре, викликай вже, — звучить вимогливо. — Ти нестабільна. Ти довіряєш людині, яка може бути небезпечною. Ти хоч розумієш, що він маніпулює твоїм станом?

— Я дещо пригадала, — виправдовуюся. — Не хвилюйся, я можу сама дістатися додому.