Розділ 9

Арсен повільно підходить до мене. 

— Я віддав усе на благодійність, — його голос звучить глухо, з тією хрипотою, від якої стискається серце. — Через місяць після твоєї загибелі я зрозумів, що або збожеволію в цій квартирі, або маю випалити звідси твою присутність. Твої сукні, твій парфум на подушках, твої книги з закладками, твої речі вбивали мене щодня. Я не міг дивитися на твою зубну щітку і знати, що ти більше нею не скористаєшся, — він замовкає, йому важко дається кожне слово. — Я думав, так буде легше, але виявилося, що справа зовсім не у речах. Я не зміг позбутися болю від втрати.

— Ти нічого не залишив? — розчаровано зітхаю.

Арсен мовчки підходить до шафи. Відчиняє дверцята і дістає маленьку дерев'яну скриньку. 

— Це єдине, що я не зміг віддати, навіть коли був на межі відчаю.

Він відкриває кришку. Всередині бачу засушену гілочку білої фрезії та срібну каблучку з малесеньким каменем. 

— Ти зняла її перед тим, як вийти з дому того дня, — він бере каблучку і торкається моєї руки. — Дозволиш?

Я киваю, затамувавши подих. Арсен обережно знімає золоту обручку, чомусь гидливо кривиться та кладе її та тумбу. Замість неї одягає каблучку на мій безіменний палець. Вона ковзає на місце, наче завжди там була й майже повністю ховає татуювання. Чоловік всміхається:

— Я подарував її тобі, коли робив пропозицію заміжжя. Ти погодилася і той день став одним з найщасливіших у моєму житті.

Я дивлюся на свою руку, і серце робить кульбіт. Срібний обідок обіймає палець так щільно і правильно, ніби він відсутня частина мого власного тіла. Арсен не відпускає мою долоню. Він тримає її у своїх руках, наче щось крихке, що може розсипатися від найменшого поштовху. Його великий палець повільно погладжує мою шкіру, і я відчуваю, як від цього простого руху по всьому тілу розливається млосний жар.

— Ти тоді плакала, — в його голосі стільки ніжності, що в мене на очах теж виступають сльози. — Казала, що тобі не потрібні діаманти, що це кільце дорожче за всі скарби твого батька. Тоді, я був студентом, підробляв на роботах, і не міг дозволити собі купити щось дорожче, проте тепер можу. Я подарую тобі каблучку, яку обереш. 

Його погляд обпікає, він вивчає моє обличчя, зупиняючись на губах, і я відчуваю, як моє власне дихання стає уривчастим. Я хитаю головою:

— Не потрібно мені дорогих каблучок, мені подобається ця. Я дуже хочу згадати. Не розумом, а тут, — кладу вільну руку йому на груди, туди, де під тонкою тканиною футболки шалено б’ється його серце.

Він здригається від мого дотику. Його рука переміщується з моєї долоні на талію, притягуючи мене ближче. Між нами зникає відстань. 

— Ти вже згадуєш, Єво, — його голос стає зовсім низьким, переходячи в інтимний шепіт біля мого вуха. — Твоє тіло не обдуриш, а твоє серце знає моє так само добре, як і колись. Дозволь допомогти тобі пригадати.

Він повільно схиляється до мене. Я бачу кожну вію, кожну маленьку зморшку біля його очей. Заплющую очі, віддаючись цьому моменту. Його губи ледь торкаються моїх, наче питають дозволу. Не витримую та сама тягнуся до нього. 

Наші губи з’єднуюся у гарячому поцілунку, і моє тіло вкривається полум'ям. Губи чоловіка з жагою впиваються у мої вуста, смакують, досліджують, ковзають, змушують вигинатися йому назустріч. Його руки опиняються на моїй спині, опускаються нижче та стискають сідниці. Несвідомо проникаю пальчиками під футболку та окреслюю міцні м’язи. Ого, його тіло здається ідеальним. Моє дихання прискорюється, а у животі зав’язується тугий вузол. У цей момент відчуваю дивний спалах у голові.

Навколо розмивається реальність. Квартира зникає, поступаючись місцем тісному, забитому запахами мийних засобів та сухого дерева приміщенню. 

Я у темній комірці ресторану, затиснута між швабрами та важкою оксамитовою ширмою. Арсен притискає мене до себе так само владно, як і зараз, а його дихання обпікає губи. Серце скажено калатає не від страху, а від шаленого адреналіну та близькості цього чоловіка.

— Я скучив, — він шепоче у мої вуста, і цей шепіт звучить як найтемніша спокуса. Його руки блукають по моїй талії, стискаючи тонку тканину вечірньої сукні.

— Нас можуть побачити, — задихаюся, але ще міцніше горнуся до його грудей, зариваючись пальцями в його волосся. — Арсене, мій батько у залі. Якщо він тебе побачить, то…

— Нехай, — його голос стає жорстокішим. Він на мить відривається від моїх губ, дивлячись мені в очі навіть у цій темряві. — Я не можу допустити, щоб ти вийшла заміж за Костянтина. Цього не буде, кохана.

— Не вийду, — запевняю його, відчуваючи, як тремтять мої коліна. — Але ти здурів, з’явившись тут. Це самогубство.

— Я не міг чекати. Ти два тижні відпочивала за кордоном, без зв’язку, без мене. Тільки сьогодні приїхала, і вони вже ведуть тебе на це кляте побачення?

— Це не побачення, — намагаюся виправдатися, але він знову таврує мене поцілунком. Спраглим, вимогливим, наче хоче випалити з моєї пам’яті іншого чоловіка.

За тонкою перегородкою лунають впевнені кроки. Впізнаю ходу свого батька. Я завмираю і навіть не дихаю. Крізь щілину у шторі видно смужку світла з розкішного залу.

— Єво? — голос батька звучить зовсім близько, майже за спиною. — Де ти поділася? Костянтин чекає, і мати вже починає нервувати.

Арсен не відсторонюється. Навпаки, він накриває мої губи своєю долонею, придушуючи мій мимовільний зойк, а іншою рукою ще сильніше притискає мене до себе. Його очі блищать небезпечним вогнем. У цьому тісному просторі пахне небезпекою та найвищим проявом пристрасті, яку тільки можна уявити. Ми на межі викриття, один крок, і моє ідеальне життя зруйнується, але у його обіймах я відчуваю себе по-справжньому живою.

Батько зупиняється прямо перед нашою нішою. Я бачу тінь від його туфель під дверима. Секунди розтягуються у вічність.