Розділ 8

З кожним кроком Арсена моє серце гатить по ребрах, наче навіжене. Сьогодні він має інший вигляд. Замість вчорашньої потертої шкірянки на ньому темно-графітовий піджак, розстібнутий на всі ґудзики. Білосніжна футболка ідеально підкреслює його спортивну статуру, а кожен рух випромінює владну чоловічу силу. Сині джинси та чорні кросівки з білими підошвами додають йому легкої безтурботності. У його руках величезний, хмароподібний букет ніжних білих квітів. Їхній тонкий, солодкуватий аромат миттєво заповнює приміщення, витісняючи запах кави та випічки.

— Це Арсен, — шепочу до подруги.

— Твій Арсен? — Дарина округлює очі так, що вони стають схожими на два блюдця. Вона штовхає мене ліктем, не зводячи з нього очей. — Та він же наче з обкладинки модного журналу. Оце ти називаєш інший? Та у нього плечі ширші, ніж міський стадіон. Єво, якщо ти його не забереш, то я сама запишуся до нього у дружини.

Арсен прямує прямо до нас, і з кожним його кроком мені стає все важче дихати. Він має настільки бездоганний вигляд, що на мить мені стає ніяково за свій робочий фартух. Він зупиняється навпроти мене, простягає букет і ледь помітно всміхається кутиком губ. Розбита вчора брова лише додає його обличчю якоїсь небезпечної, хижої привабливості.

— Привіт! Я приніс твої улюблені квіти, фрезії. Ти вважаєш троянди занадто банальними, і вдома ти завжди закладала квіточку фрезії у волосся. Дозволиш?

Я розгублено киваю, не розуміючи, що хоче зробити Арсен. Беру букет до рук та одразу відчуваю приємний аромат. Чоловік витягує одну квітку з букету. Вона настільки тендітна, що я боюся дихати біля неї, щоб не пошкодити її. Арсен вибирає з кишені шпильку та прикріплює квітку до мого каштанового волосся.

— Ідеально, — на його вустах з’являється посмішка.

Я кидаю погляд на дзеркальну колону та ловлю своє відображення у дзеркалі. Біла квітка личить до мого темного волосся і синіх очей. Дарина поруч зі мною видає звук, схожий на приглушений писк захвату, і судомно вчепилася в край стійки. Фрезії. Відчуваю до них якусь дивну, підсвідому ніжність.

— Дякую, — отямившись, виштовхую з себе. Дарина вдавано прокашлюється і я розумію її натяк. Вказую рукою на неї:

— Познайомтеся, це Дарина, моя подруга, а це Арсен, — замовкаю, і не наважуюся озвучити, хто він для мене. Проте чоловік робить це замість мене:

— Я її чоловік.

Арсен вимовляє це слово настільки спокійно й твердо, ніби констатує беззаперечний закон природи. В його голосі залізна впевненість, від якої в мене по спині пробігає табун мурашок. Дарина широко всміхається:

— Приємно познайомитися, Я та, хто підтримувала вашу дружину, поки ви десь затримувалися.

— Дякую, Дарино. Я це ціную, — він знову повертається до мене, і весь світ навколо ніби перестає існувати. Його очі зараз темні й глибокі, як нічне море. — Тобі справді личить. Ця квітка нагадує мені вечір у Львові, коли ти вкрала гілочку фрезії з вази в ресторані й запхнула її собі за вухо. Ти тоді сміялася так, що на нас озиралися всі відвідувачі.

Я мовчу, вдихаючи аромат букета. Картинка не з’являється, але я раптом відчуваю той самий сміх десь глибоко в грудях. Мені хочеться вірити йому. Поки я остаточно не розтанула, кладу букет на стіл та розв’язую фартух:

— Ти вчасно, у мене якраз закінчилася зміна. Їдемо?

— Їдемо, — Арсен полегшено видихає, ніби боявся, що я передумаю.

Дорога до будинку проходить у затишній розмові. Мені цікаво з Арсеном, я дізнаюся про нього, але нічого не можу пригадати. Він веде автомобіль впевнено, його руки на кермі здаються скелею, об яку розбиваються всі мої страхи. Я ж притискаю до себе букет фрезій, наче це мій єдиний щит.

— Ми майже на місці, — Арсен повертає у двір новобудови. 

Авто зупиняється. Я дивлюся на високі вікна, за якими ховається моє невідоме минуле. Арсен виходить, обходить машину і відчиняє мені дверцята, подаючи руку. Його долоня гаряча, і я відчуваю, як електричний струм пробігає по моїй шкірі від цього простого дотику. Тримаючись за руки, піднімаємося на третій поверх. Кожен крок сходами відгукується відлунням у моїй порожній пам'яті. Арсен дістає ключі, і металевий брязкіт здається мені занадто гучним.

— Заходь, — він відчиняє важкі дерев’яні двері й пропускає мене вперед.

Я переступаю поріг і завмираю. Очікую побачити затишне гніздечко, заставлене дрібничками, але квартира зустрічає мене пусткою. Роззувшись, проходжу всередину. Жодної світлини на стінах чи забутої чашки на столі. Тільки масивні меблі й сонячні промені, котрі танцюють на паркеті. У вітальні не помічаю жодної речі, яка б могла належати жінці. Проходжу у спальні, але там так само порожньо. Квартира дається чужою ти не викликає жодних емоцій.

— Де мої речі? Тут є хоч щось, що належить мені?