Розділ 5

— Хотів переконатися, що ти доїхала та у безпеці. Запросиш до себе?

Арсен відчиняє дверцята та повільно виходить з авто. Божечки! Тільки б вони не побилися. Хвилювання викликають тремтіння у тілі і я тамую подих:

— Зважаючи на обставини, це не найкраща ідея.

— Зрозумів!

Ігор натискає на кнопку та завершує розмову. Арсен наближається до нього і мені не відомо про що вони говорять. Обоє напружені і боюся, якщо не втручуся, то станеться біда. Вибігаю з під’їзду саме в той момент, коли чоловіки стають один навпроти одного. Повітря між ними наелектризоване настільки, що, здається, якщо доторкнутися, то вб’є струмом.

— Що ти взагалі тут робиш? — Арсен звертається до Ігоря, а його голос звучить як грім.

— Я піклуюся про свою дівчину, а от що тут робить той, хто називає себе її чоловіком і не може це довести, це ще те питання. Чому одразу не поїхав додому, чого чекаєш?

— Подобається це тобі чи ні, але Єва моя дружина! — Арсен робить різкий крок вперед, скорочуючи дистанцію до мінімуму. — Ти зайвий у цій історії.

— Ти її втратив, Арсене. Змирися, — на вустах Ігоря сяє зухвала  посмішка. — Що ти зробиш, невдахо? Вона належить мені! Я її створив, я її вилікував, я її годую! Без мене вона не виживе.

Ці слова вдаряють мене болючіше за фізичний удар. “Належить”? “Створив”? Я не впізнаю того турботливого чоловіка, яким був для мене Ігор останніх півроку. Арсен відповідає з крижаним спокоєм:

— Ти злишся, бо розумієш, що вона обере мене. Її тіло досі пам’ятає мої дотики та поцілунки.

Ігор замахується і б’є Арсена в обличчя. Я скрикую. Арсен похитується, але не падає. Він витирає тильним боком долоні розбиту брову. Стискає руки і його кулак з глухим звуком врізається в щелепу Ігоря. Я скрикую, затуляючи рот долонею. Ігор не слабак, він кидається на Арсена, і наступної миті вони перетворюються на один клубок люті.

— Припиніть! Благаю, зупиніться! — мій крик губиться у нічній тиші двору.

— Ти нікчема! — Ігор кидається до Арсена, але він професійно перехоплює його руку, заламує її та вдавлює лікаря обличчям у капот його ж стерильно-білої машини. Арсен нахиляється до його вуха:

— Ще раз, ти назвеш її своєю річчю або розмахуватимеш кулаками, то збиратимеш свої кістки на асфальті. 

— Відпусти його! — кричу я, підбігаючи ближче. — Що за бої без правил ви тут влаштували? Ігоре, я не чекала від тебе такого.

Арсен його відпускає та випростується. Ігор витирає кров з розбитої губи:

— Ти робиш помилку, Єво. Не довіряй йому.

— Вам обом краще поїхати. Зараз я не бажаю бачити жодного з вас.

Ігор сідає в автомобіль і з вереском шин вилітає з двору. Я розвертаюся до Арсена. Він важко дихає, спершись на свій позашляховик. Над його бровою розсічена шкіра, з якої повільно стікає цівка крові. Вона заливає око і я розумію, що у такому стані, він не може їхати. Трясця! Я не можу його залишити:

— Ходімо, — підхоплюю його під лікоть. — Тобі треба промити рану.

Арсен йде, не сперечаючись. Ми піднімаємося в мою тісну малосімейку. Чоловік сідає на край мого вузького ліжка, а я тремтячими руками дістаю аптечку. Розміщуюся біля нього, змочую вату антисептиком і обережно торкаюся його лоба. Арсен здригається, але навряд чи від болю. Він перехоплює мою руку і притискає до своєї щоки. Його щетина колить мої пальці, а погляд зігріває.

— Заради того, щоб ти торкалася мене, я готовий щодня битися за тебе.

— Не варто, — повільно забираю руку та знову змочую вату. — Вам не потрібно було битися. 

— А що я мав робити? Не захищатися? Дозволити йому лупцювати мене як грушу і ображати тебе?

Я стискаю губи. У цій ситуації Арсен і справді захищався. Мовчки тримаю вату над бровою. Арсен не відводить від мене погляду. Надто уважно дивиться на мої очі, обличчя, вуста. Від цієї близькості мені не вистачає повітря. Тіло вкривається тисячами іскор, котрі витанцьовують на шкірі. 

— Ну, не обов’язково було згадувати про наші поцілунки, — кладу закривавлену вату на стіл.

— На жаль, солодкі спогади — це все, що залишилося у мене від наших стосунків.

Я заліплюю рану пластирем і сподіваюся, що вона більше не кровоточитиме. Чоловік кривиться, а я інстинктивно смикаю руку назад.

— Тобі боляче? 

— Вже ні, — Арсен перехоплює мою кисть, зупиняючи рух. Його гарячі пальці обережно стискають моє зап’ястя там, де пульс б’ється занадто швидко, виказуючи моє хвилювання. — Тепер, коли ти поруч, я відчуваю себе живим. Вперше за довгі місяці.