Розділ 4

Арсен тянеться, торкається моєї руки та злегка погладжує, викликаючи полум’я на шкірі. Моє тіло миттю відгукується, наливається дикою пристрастю, і я починаю вірити у його слова. Між нами хімія, іскри, тяжіння. Я прикушую губу та ненаважуюся зізнатися:

— Нічого не пригадую. Я тобі вдячна за цей вечір, але мені справді час. Вже пізно.

— Я тебе підвезу, — він стискає мою руку. — Я не тисну на тебе. Коли будеш готова, тоді й відвідаєш нашу квартиру. Ми переїхали сюди перед тією аварією, навіть всі речі не встигли перезти, а до цього жили у Києві.

— Добре. Ти даш мені номер телефону батьків? Гадаю, вони мають право знати, що їхня донька жива.

Арсен супиться. Ця ідея явно йому не подобається. Він хитає головою:

— Ти не говорила з ними відколи вийшла заміж за мене. Не впевнений, що ти готова до цієї розмови. Вони можуть наговорити тобі будь-що і ти повіриш. Впевнений, що вони не впустять можливості позбутися мене.

— Гаразд. А подруги? У мене були подруги?

— Були, — чоловік важко ковтає. — Але всі вони залишилися у Києві. 

Це мені здається надто підозрилим. Не витримую та озвучую свої сумніви:

— Послухай, для мене ти чужа людина, я не можу вірити тобі на слова, і на диво, немає нікого, хто б підтвердив твою розповідь.

— Я розумію твою розгубленість, але ти подумала, як почуватимешся, коли твої батьки тебе відштовхнуть? Вони знову скажуть тобі, щоб покинула мене  і приїжджала сама. Не можуть дочекатися, коли ми розлучимося і вони зведуть тебе з Крушельським, — чоловік прикушує губу, наче сказав щось зайве. Я зіщулюю очі:

— Хто такий Крушельський?

— Діловий партнер твого батька, вони давно хочуть, щоб ви одружилися, — Арсен важко видихає, злегка стискає мою руку та нахиляється вперед. — Я обов’язково знову познайомлю тебе з батьками, подругами та минулим життям, проте все потрібно робити поступово. Ти не можеш пригадати мене, то чого думаєш, що пригадаєш їх? Ми поїдемо до Києва, але не зараз. Спочатку тобі необхідно впоратися з шоком.

Мені нічого не залишається, як погодитися з ним. Ми виходимо на вулицю. Арсен веде мене до дорогого позашляховика. Я сідаю на переднє сидіння, він розміщується за кермом. В його очах з'являється хитрий вогник:

— Їдемо до нас додому, чи ти ще не готова?

— Не готова, — чесно зізнаюся.

Їхати невідомо куди з незнайомцем здається мені надто ризикованим. Я називаю адресу своєї малосімейки, де знімаю кімнату. Арсен забиває адресу у навігатор і авто рушає вперед. Бачучи, що чоловік їде строго по маршруту, заспокоюся, що він мене не викрадатиме. Ми обмінюємося номерами телефону. Авто зупиняється біля мого будинку і я полегшено видихаю. Чоловік глушить двигун та бере мене за руку:

— Єво, я прошу тебе дати нам шанс. Ми були дуже щасливі і я сподіваюся, що ти все згадаєш. 

— Я теж на це сподіваюся, — не поспішаю виходити з авто. Мені добре з Арсеном. Тишу розрізає звук мобільного. На екрані з'являється напис “Ігор”. Арсен кривиться, проте не відпускає моєї руки:

— Наскільки у вас все серйозно?

Телефон продовжує розриватися від виклику, підсвічуючи салон автівки холодним світлом. Жовна на обличчі Арсена напружуються. Він не витримує, забирає мобільний з моїх пальців і сам скидає виклик.

— Він поводиться не як лікар, а як наглядач, — Арсен розвертається до мене всім корпусом, перехоплюючи мою долоню обома руками. — Дивно, що його ліки не допомагають. Я хочу, щоб ти перевірила одну річ. Завтра вранці не пий ті таблетки, які він тобі дає. Спробуй прожити день без туману в голові. Якщо я брешу, то ти просто відчуєш себе гірше. А якщо ні, то ти побачиш світ таким, яким він є насправді.

Я мовчки киваю, не в силах сперечатися. Виходжу з машини, відчуваючи спиною його важкий погляд. Піднімаюся на свій поверх, заходжу в кімнату, де пахне самотністю. Як тільки вмикаю світло, Ігор телефонує знов. Я підношу телефон до вуха і звідти доноситься його голос:

— Ти дома?

— Так, Арсен мене підвіз.

— Підвіз? — Ігор не стримує гніву. — Ти сіла в авто незнайомця? А якби він тебе завіз на пляж і викинув у море?

Від такого припущення спиною пробігається морозець. 

— Не вигадуй. Думаю, з таких моментів починається довіра і я з впевненістю можу сказати, що Арсен не хоче мене вбивати, інакше вже б це зробив.

— І ти так спокійно про це говориш?

— А що мені ще залишається? — розводжу руками.

— Вигляни у вікно. 

Я наближаюся до вікна і бачу, як машина Арсена ще стоїть біля під'їзду, а за кілька метрів від неї припарковане авто Ігоря. Вони обидва на щось чекають. Моє серце калатає об ребра, наче загнаний звір. Дві автівки, два чоловіки, два всесвіти, які зараз зіткнуться прямо під моїми вікнами.

Арсен не їде. Його темний позашляховик застиг, наче хижак у засідці, а всього за декілька метрів стоїть біла, стерильно чиста машина Ігоря. Він виходить та махає мені рукою. Я ледь не впускаю телефон з рук:

— Що ти тут робиш?