Розділ 3

Мене пронизує холодом. Не хочеться думати, що Ігор причетний до чогось забороненого. Зовсім не вірю у це, адже він підтримував мене і дуже допоміг.

— Не вигадуй те, чого немає. Якби ти не старався, але я тобі нічого не покажу, поки ти не принесеш документи. Якщо вони у батьків Єви, то подзвони, попроси їх надіслати.

Арсен хитає головою:

— Вони цього не зроблять. Ми посварилися і не розмовляємо. І взагалі, я хочу поговорити з Євою наодинці. Ти тут зайвий.

— Не зайвий, я не відпущу її невідомо з ким, — Ігор підвищує голос. Арсен глузливо кривиться:

— Я її чоловік. Ти знаєш моє ім’я і цього достатньо. 

— Досить! — я не витримую та втручаюся у розмову. — Замість того, щоб допомогти мені пригадати, ви чубитеся, як два півні і робите тільки гірше. Ігорю, я прошу тебе довіритися мені та дозволити поговорити з Арсеном наодинці. Я зателефоную тобі, коли приїду додому.

— Ти проганяєш мене? — у голосі Ігоря чується докір.

— Ні, просто прошу піти.

— Це одне і те саме, — Ігор супиться.

— Вибач, але поки ви не можете говорити спокійно один з одним, то це найкраще рішення.

Я й справді думаю, що розмова з Арсеном наодинці принесе мені більше користі. Краще почути про своє минуле, ніж як вони сваряться.

— Чув? Тобі краще піти, — Арсен не приховує втіхи.

— Це тільки сьогодні, але завтра ми ж зустрінемося, так? І ти мені все розповіш, — Ігор бере мене за руку, а я не можу йому опиратися і киваю:

— Добре, до завтра.

Наче для того, щоб розізлити Арсена, Ігор нахиляється та цілує мене у щоку. Ловлю обурення на обличчі Завадовського та відхиляюся. Ігор відпускає мою руку і прямує до дверей. Він виходить з ресторану, і я полегшено переводжу подих. Декілька секунд ми сидимо в тиші, а потім з вуст Арсена зриваються слова:

— Ти ж казала ніяких дотиків та поцілунків. Це ж нас обох стосується?

— Так, обох, — киваю.

— Щось я цього не помітив, — звучить з докором.

Ігнорую отруту у його словах та намагаюся з’ясувати хоч щось.

— Ти сказав, що посварився з моїми батьками. Чому?

— Вони завжди були проти наших стосунків. Гадали, я тебе не гідний. Ми одружилися потай від них, а коли вони дізналися, то було вже пізно. Ми жили окремо і ти не спілкувалася з ними.

Такий факт мене настрожує. Не гідний. Зовнішньо Арсен дуже магнетичний чоловік. Вродливий, охайний, приємний. Цікаво, що такого він зробив, щоб вважатися не гідним? Я піднімаю брови догори:

— Чому не гідний?

— Вони хотіли, щоб ти вийшла заміж за багатого чоловіка, а не за бідного студента. Проте тепер у мене є невеликий бізнес і я можу нас забезпечити.

— Як давно ми одружені? — тамую подих та напружено чекаю на відповідь. Чоловік говорить впевнено, не роздумуючи:

— Два з половиною роки. Ми почали зустрічатися ще студентами. З першого погляду на тебе, я знав, що ти будеш моя.

Від таких слів по спині пробігається табун мурашок. Чоловік посміхається і на щоках утворюються звабливі ямочки. Матінко! Люди не можуть бути настільки привабливими. Чи можуть? Щоб остаточно не поплисти від його шарму, намагаюся не дивитися на нього:

— У нас є діти?

— Нема. Ми якось їх не планували.

— Хто я за спеціальністю?

Я завалюю Арсена запитаннями і знайомлюся сама з собою. Не можу пригадати нічого з того, що він розповідає, але мені приємно проводити з ним час. Вперше за багато часу тривога зникає і у моїй душі оселяється спокій. Він не тисне, не торкається мене та зберігає дистанцію. В його очах горить радісний блиск і здається, що я справді для нього важлива. Телефонує Ігор. Я натискаю на екран та чую докірливий голос:

— Ти досі з ним?

— Так, ми ще у ресторані, — не приховую правду.

— Вже доволі пізно.

Я дивлюся на годинник і розумію, що Ігор має рацію. 

— Так, ми дещо засиділися. Не хвилюйся, тут не далеко до зупинки. Маршрутка швидко приїде. Все, бувай. Приїду, наберу.

Завершую розмову і бачу як в  очах Арсена вирують ревнощі.

— Ти говориш з ним так, наче ви пара.

— Бо так і було, до сьогодні, — я почуваюся винною перед Арсеном. Не витримую та торкаюся його руки. — Послухай, Ігор дуже мені допоміг. Я отямилася сама, без грошей, знайомих та підтримки. Він оплачував лікування і допоміг стати на ноги. Офіційно ми почали зустрічатися десь місяць тому, а до того спілкувалися як друзі. Я бачила обручку на своєму пальці й довго не могла відповісти йому взаємністю.

— Але тепер ти знаєш, що я твій чоловік. Невже нічого не відчуваєш? — він дивиться з надією в очах.