Розділ 1

Декілька місяців до того

— Єво, це ти? — незнайомець дивиться на мене так, наче щойно побачив привида.

Я ставлю тарілку із замовленням на стіл, та витираю руки у свій фартух офіціантки. Не поспішаю розповідати йому правду та зіщулюю очі.

— Всі називають мене Вірою. Я вам когось нагадую? 

— Ти дуже схожа на одну дівчину. Це неможливо, — чоловік проводить рукою по своєму темному волоссю вниз. — Ті самі очі, губи, постава, голос. Її поховали пів року тому у закритій труні.

Півроку! Саме тоді моє життя почалося зі стерильного аркушу. Цей чоловік точно знайомий зі мною. Поки я перебуваю у ступорі, він, наче в гарячці хапає мене за руку, відсуває мою обручку на безіменному пальці і роздивляється татуювання чорного кільця із завихреними лініями та двома сердечками. Мене кидає у жар. Він точно знав, що під каблучкою заховане це тату. Незнайомець на мить застигає. 

— Єво! Ти жива! — він притискає мене до себе, кутає у дбайливі обійми та жадібно вдихає мій аромат. — Благаю, дозволь обійняти тебе. Я так скучив. Ледь не збожеволів, коли дізнався про твою смерть. Це справді ти? Не примара? — він злегка відхиляється та вдивляється у моє обличчя.

Я намагаюся згадати хоч щось. Моє тіло миттєво реагує на його дотики, і на відміну від мене, здається пам'ятає його. Темні очі, наче знайомі, нагадують грозове небо, оточені густими віями, дивляться на мене з такою концентрацією болю й ніжності, що в животі миттєво закручується гарячий вузол. Його обличчя вкрите щетиною, ніби висічене з граніту, виразні вилиці, та прямий ніс. Мій погляд опускається нижче. Шкіряна куртка з потертостями на ліктях та чорна футболка надто щільно облягають його м’язи. Ого! Він настільки вродливий, що я мимоволі прикушую губу. Цей чоловік моя надія все пригадати. Стискаю плечима та вирішую зізнатися:

— Не знаю, хто я. Я отямилася півроку тому на лікарняному ліжку без пам’яті. Я нічого не пам'ятаю. Зверталася до поліції, вони подавали у розшук, але все марно. Жодних зачіпок, наче мене не існувало. 

— Як таке можливо? — він сильніше стискає мою долоню. — Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? Невже не впізнаєш мене?

Я хитаю головою. Намагаюся згадати, але все марно. Мої спогади вперто не хочуть повертатися. В темних очах чоловіка загоряються хитрий вогник. Він уточнює:

— Зовсім нічого?

— Зовсім. Можливо ти скажеш хто я і це допоможе мені пригадати?

— Ти моя дружина, — ошелешує.

Я знала, що заміжня, адже отямилася з обручкою на руці. Від таких новин хвилювання викручують нутрощі, і у мене паморочиться у голові. Я злегка похитуюся:

— Мені треба сісти. Це дещо несподівано.

— Звісно, сідай, — чоловік відсуває стілець від столика, за яким нещодавно сидів. 

Я опускаюся, а він розміщується поруч. Підносить мої пальчики до вуст та жадібно цілує. Тягнеться до мене, обсипає короткими поцілунками моє обличчя. Ці дотики миттєво кидають у жар та дурманять розум. Я відхиляються і легенько відштовхую його від себе:

— Зачекай, ти для мене незнайомець і надто поспішаєш з цими поцілунками. Я навіть не знаю, як тебе звати.

— О, так. Вибач. Я надто схвильований, не стримався, — чоловік винувато опускає голову. — Ти жива! Я Арсен Завадовський, а ти Єва Завадовська. Півроку тому ти потрапила у жахливу автомобільну аварію. Сказали, що ти не вижила. 

Мене сковує ступор. Не розумію, як таке можливо. Недовірливо суплю брови:

— Ти не впізнав тіло?

Він мнеться на мить та відводить погляд. Поводиться так, наче йому є що приховувати. Арсен хитає головою:

— Не було кого впізнавати. Авто згоріло вщент і ти разом з ним. Провели ексгумацію, підтвердили, що то ти. Але тепер я думаю, що хтось навмисно це підлаштував, і намагався замести сліди. Тим більше, якщо ти зверталася у поліцію, то вони не могли не перевірити.

Всередині мене все холоде. Думки перетворюються у суцільну кашу і я нічого не розумію. Від хвилювання стискаю руки у кулаки:

— Гадаєш мене хотіли вбити?

— Можливо, я б не виключав такого варіанту. Твій батько веде незаконний бізнес і має багато ворогів, проте ти давно не живеш з батьками, — він ховає мої пальчики у свої долоні. — Я боюся знову тебе втратити. Не зараз, не тоді, коли щойно знайшов. Життя без тебе здається каторгою. Я так тебе кохаю. 

Від його слів тіло вкривається теплом. Арсен здається щирим, але щось у цій історії мене насторожує. Я підозріло зіщулюю очі:

— У тебе є докази, що ми подружжя? Мої документи, речі, хоч щось?

Він стискає губи та важко зітхає:

— Документів і речей немає, вони залишилися у Києві у твоїх батьків, а ми зараз в Одесі. Проте питай про що завгодно. Я знаю кожний вигин твого тіла, кожну родимку, кожну клітинку, — його голос перетворюється на шепіт та породжує мурашки на шкірі. — Дивись!

Арсен роз’єднує наші руки і показує мені свій безіменний палець правої руки. Я там бачу татуювання, таке саме як і мене. Він продовжує:

— Ми зробили парне тату обручок. Ти казала, що звичайні це лише метал, його легко зняти, а тату залишиться з нами навічно, як і наші почуття.

У моїй голові кружляють тисячі запитань. Як довго ми разом, чи є у нас діти, де ми живемо, і взагалі хто я така? Відчуваю на собі колючий погляд та повертаю голову. Серед залу з букетом троянд стоїть Ігор. Він дивиться на наші переплетені з Арсеном пальці та супиться. Впевненим кроком підходить до нашого столика, і мені бракує повітря.

— Віро, що відбувається?

— Ігоре, я... — запинаюся, не знаючи, як пояснити присутність чоловіка, який щойно назвав мене своєю дружиною.

Арсен відпускає мої руки та підводиться. Він на голову вищий за Ігоря, ширший у плечах, і від нього віє загрозою. Божечки! Та він зараз його роздире. Схоплююся з місця та намагаюся стати між ними, щоб запобігти кривавій розправі. Мої пальці торкаються грудей Арсена і крізь тонку тканину футболки я відчуваю, як шалено і важко б'ється його серце.