Розділ 16

Холодне сонце пробивається крізь важкі хмари, забарвлюючи кімнату теплим сірим світлом. Листя за вікном шарудить під поривами вітру, нагадуючи, що осінь вже добігає кінця. Я прокидаюся раніше за Гриця, хоча думала, що втома нарешті переможе. Сиджу на краю ліжка й дивлюся, як він тихо сопе у своїй маленькій ковдрі з динозаврами.

Й навіть не дивуюсь, коли з коридору долинає легкий стукіт – це Марк. Ще вчора я б здивувалася, але тепер це починає здаватися звичним. Йду до вхідних дверей, тягнучи теплий плед на плечах. Повільно відкриваю усі защібки, чую як тихо клацають замки.

Застигаю на порозі, милуючись ним. 

Темне волосся від вологи стало хвилястим. Комір темного кашемірового пальта піднятий, щоб захистити від вітру. 

— Доброго ранку, — кажу, намагаючись приховати слабку посмішку.

— Доброго, — відповідає Марк, проводить по волоссю, змахуючи вологу. — Грицик вже прокинувся?

— Ще ні. Спить як янгол.

Відходжу в сторону, пропускаючи. Спостерігаю, як роздягається, акуратно розвішуючи верхній одяг, рівненько складає блискучі чорні черевики, на яких, попри негоду, й крапельки бруду.

— Добре. Нехай трохи відпочине, у нас попереду довгий ранок.

― Будеш каву? ― ледве стримую позіхання. 

― Буду. Й не одну, ― посміхається обертаючись.

Йду на кухню, поправляючи плед на плечах. У квартирі тепло, але після сну трохи морозить. 

Підходжу до стола, клацаю чайником. Беру чашки з буфету. Насипаю з цупкого картонного мішечку пряно пахнучу каву. Чомусь люблю заварену саме в чашках, наче дужче від цього відчуваю смак.

— Я подумав, що сьогодні можемо піти на виставку в парк, ― несподівано чую за спиною. ― Вони там обіцяли щось цікаве для дітей. А потім — на гарячий шоколад чи щось смачніше.

— Парк? — перепитую. Повертаюсь, суплюсь. — На вулиці доволі холодно.

— Але не дощить. А Грицику може сподобатись.

― Я не знаю, ― розгублююсь. Погуляти таки хочеться. Але вітер…

― Якщо буде холодно, підберемо інші розваги. До прикладу ― ігрова кімната в торговому центрі. Що скажеш?

Мовчки п’ю каву, зважуючи його слова. Може, й справді. Хай буде пам’ятний день. В садочку з дітками гуляють у будь-яку погоду. Треба ж якось формувати імунітет.

За годину ми вже виходимо з дому. Гриць, одягнений у свій пухнастий синій комбінезон із шапкою, гордо тримає в руках маленький рюкзачок. Він виглядає як справжній мандрівник, і з кожним його кроком я чую шелест опалого листя під ногами. Дерева стоять голі, лише подекуди на гілках залишилися поодинокі золотаві плями.

Марк несе на плечі ще один більший рюкзак, а Гриць уже за звичкою зайняв своє законне місце в нього на плечах. Парк сьогодні попри негоду багатолюдний і шумний. Не лише ми вирішили відвідати яскраву виставку, яка, як виявляється, організована волонтерами, що опікуються тваринами. Вся тематика й атрибутика присвячена братам нашим меншим. Ятки з фермерськими солодощами, аніматори в костюмах тварин, ігри та естафети. 

Для таких розваг Гриць ще замалий, але павільйон із тваринами може його зацікавити. Моє маленьке дитя асфальту, що окрім котів і собак не бачило наживо жодних інших тварин, тепер матиме шанс познайомитися з козами, кроликами, курочками.

― Ну, що скажеш? ― Марк дивиться на мене, і в його погляді видно щось особливе, якесь трепетне очікування. ― Хороша ідея?

― Хороша, ― відповідаю щиро, не приховуючи здивування. ― Але неочікувана від тебе.

― Чому?

Знизую плечима, намагаючись приховати усмішку.

― Ти не дуже схожий на любителя тварин.

― Насправді я їх люблю. Знаєш, кози дуже розумні, ― його голос теплішає, обличчя стає розслабленим. ― Як собаки, дуже винахідливі. У моєї бабусі завжди жила парочка. Я в дитинстві ходив із нею їх пасти.

― Ти? Кіз? ― перепитую, не стримуючи подиву.

― Влітку, ― підтверджує, легенько кивнувши. Його очі злегка виблискують від приємних спогадів. ― Здивована?

Киваю, а в голові не вкладається: уявити Марка серед зелених луків із козами здається майже неможливим.

― У мене маса прихованих талантів, ― додає з хитринкою в голосі, посміхаючись. ― Ти будеш вражена.

Його лукавий погляд змушує мої щоки спалахнути, і я поспішно відвертаюсь, роблячи вигляд, що зосереджена на чомусь іншому.

Ми заходимо на територію “ферми”, і мене одразу огортає приємний аромат свіжого сіна, який змішується із солодкими нотками гарячого какао, що продають біля входу. Повітря ніби наповнене затишком і передчуттям чогось доброго. Я затримую погляд на акуратних загородках, які видніються попереду, й стенді з написом:

"Благодійна виставка для підтримки наших пухнастих друзів. Усі кошти підуть на їхнє утримання та лікування."

Марк, трохи примруживши очі від сонця, спокійно підходить до каси. У його рухах — звична впевненість, яка завжди трохи заспокоює. Він купує квитки, бере програму і, поки я вивчаю стенд, передає її мені з легким, майже непомітним усміхом.

— Це для тебе, — кидає тихо, майже як таємницю.

Я зустрічаюся з ним поглядом і не стримую усмішку.

Гриць, помітивши плакат із козенятами, радісно заливається:

— Ма, ивись! Козя! — маленькі рученята тягнуться до картинки. — Хоцу!

— Зайчику, я не знаю, чи можна. Ходімо, краще спитаємо, — кажу, намагаючись заспокоїти його нетерплячий порив, і ми всі разом вирушаємо до спеціального куточка.

Місце здається майже казковим: чисті, доглянуті загородки, поруч таблички з іменами тварин і короткими історіями їхнього порятунку. Я розглядаю одну з них, відчуваючи тепло від того, як дбайливо тут усе організовано. Волонтер у кумедній масці кози й яскравій футболці поверх куртки привітно пояснює:

— Тварин можна годувати тільки спеціальним кормом, який ми даємо. Вони звикли до людей, але ми просимо не шуміти й не робити різких рухів.

Гриць, отримавши невеличкий пакетик із кормом, захоплено сідає навпочіпки перед кізкою з табличкою "Есмеральда". Маленька біла коза з довірливими очима підходить ближче, обережно бере зернятка з долоньки.