Розділ 15

Мене хитає. Пальці стискають край столу, ноги ніби ватні. Відчуття, що от-от упаду. Махаю головою, ніби намагаюсь скинути туман із думок.

— Невже ти кинеш усе? Твоя робота, кар’єра? Ти стільки років ішов до цього! — Мій голос звучить ніби здалеку, наче це говорить хтось інший.

Марк підтискає губи, робить крок уперед і впевнено обіймає мене за талію. Його пальці ледь торкаються спини, але від цього торкання шкірою розбігаються мурашки. Дихання гаряче й зовсім близько.

— Ти, тільки ти важлива. — Його голос теплий, але рішучий. Марк нахиляється ближче, торкається лобом мого.

Мої губи горять, наче їх посипали перцем. Несвідомо облизую їх, намагаючись стримати важке зітхання.

— Марку... там твоя сім’я. Твоя мама... Як вона на це подивиться?

Його очі змінюються, м’якість змішується із запалом.

— Ти моя сім’я, Діано. І я вже досить дорослий хлопчик, щоб самостійно приймати рішення. Їм доведеться змиритися з моїм вибором.

— Тобі не здається... що ти поспішаєш. — У моєму голосі звучить суміш страху й тривоги.

— Мені здається, навпаки, я запізнився. Я стільки втратив. Цілих три роки. Без тебе. Без сина. Я не хочу більше втрачати ні хвилини.

Його слова пробивають мою броню. Моє серце калатає, знову відчуваючи щось, що я так довго намагалася поховати. Але раціональність усе ще тримає мене на плаву.

— Але я... я не знаю, чи готова, — тихо відповідаю, опустивши очі.

Він вдихає глибоко, ніби стримує себе. Його рука м’яко відпускає мою талію.

— Тоді я їду до Києва сам.

Я підіймаю на нього здивований погляд.

— Марку, ти…

— Зачекай. — Він підіймає руку, спиняючи мене. — Я не можу просто кинути роботу й усе, що робив досі. Так, ти і Гриць найважливіші для мене, але я не можу залишити вас без підтримки. Як я можу не мати змоги забезпечити родину? Не дозволити синові мати найкращі гуртки, одяг, секції? Якщо я цього не зможу, то хто я тоді як чоловік?

Мені хочеться сперечатися, сказати, що я все зможу сама, але його слова звучать так чесно, що язик не повертається.

— Я владнаю справи. Обов’язково вирішу все і повернуся, — продовжує Марк. Його голос стає м’якшим. — А ти за цей час зможеш подумати й зважити. Я не хочу тиснути на тебе, але доведу, що ти можеш на мене покластися.

Мовчу, намагаючись обдумати його слова.

— Коли ти їдеш? — питаю після довгої паузи.

— Завтра.

Це слово відгукується важким каменем десь у грудях.

— Я не поведу Гриця в садок. Завтра ми погуляємо всі разом, і я зможу попрощатися з ним. Спробую пояснити, чому мушу поїхати.

Я киваю, хоча слова не хочуть виходити.

Марк повертається до мене, його очі повні невисловлених почуттів.

— Що ж, — каже він тихо. — Впораєшся тут сама?

Його голос звучить буденно, але в ньому чується щось більше. Вдячність? Жаль? Сподівання?

— Впораюся, — відповідаю впевнено, хоча всередині все кричить проти цього.

Він зупиняється у дверях, дивиться на мене востаннє, перш ніж зникнути за порогом.

— Тоді до завтра, Діано, — каже він.

Двері зачиняються, залишаючи мене наодинці з тишею. У ній лунає лиш рівне дихання сина, а я стою біля стільниці й думаю про те, як несподівано цей день змінив усе.

Грицик прокидається після денного сну трохи кудлатий і сонний, розтирає оченята кулачками. Ще кілька хвилин кутається в ковдрочку, поки я лагідно чухаю його по спинці, і нарешті зістрибує з ліжка. Йдемо на кухню готувати суп із фрикадельками. Він щосили допомагає: перекладає овочі з миски на дошку, крутить ложкою в каструлі, хоча я тримаю його за руку, щоб не перекинув.

Потім сідаємо на підлогу в кімнаті з новим зошитом. Це його улюблені завдання з наліпками. Він зосереджено перебирає наліпки, підбирає тваринкам хвостики й час від часу гордо підіймає голову, показуючи, як правильно приклеїв. "Ивись! Ма. Емідь!" – щасливо вигукує, ліплячи куций коричневий хвостик до малюнка ведмедика.

― Ти молодець, ― хвалю, і він світиться від радості. 

Вже вдень я зрозуміла, що всі ці емоції і хвилювання забирають у мене більше сил, ніж я готова була віддати. Тому, коли настала вечірня тиша, вирішую, що цього разу проведемо час просто разом.

Після вечері ми з Грицем сидимо на дивані й дивимось мультик “Баранчик Шон”. Це вже, мабуть, ушосте, але Гриць ніякий інший не бажає. Наче вперше з цікавістю спостерігає за подіями на екрані, тримає маленькими рученятами мене за пальці. І так заразливо сміється, що я просто не можу не посміхатися разом з ним.

Але умиротворену атмосферу перериває звук телефонного дзвінка. Сіпаюсь від поганого передчуття, проте на екрані фотографія батьків. Мама й тато ― видихаю з полегшенням. 

Останнім часом вони мені частенько дзвонять. Про травму я їм сказала ― тато навіть поривався приїхати, та я його спинила ― а от про Марка ні. 

Підіймаю трубку, всміхаюсь, тримаючи Гриця на колінах.

— Привіт, любі, — з радістю оглядаю привітні обличчя батьків. — Як у вас там?

— Діаночко, здрастуй! — відповідає мама. 

Її обличчя заповнює весь екран. Воно підсвічене м'яким світлом лампи, від очей розбігаються тоненькі зморшки, наче сонячні промінчики. Час невблаганний, а в мене як пелена перед очима, для мене вона завжди молода, струнка красуня в білому халаті. 

Мама тепер вже не працює акушером-гінекологом, хоча інколи й сумує за тією роботою, але знайшла себе в новому хобі — вирощує квіти. 

— Як ти? Твоя нога? Як Гриць? ― допитується, прискіпливо вдивляючись в моє обличчя. Наче відчуває щось. Втім, у неї завжди була чудова інтуїція щодо мене, ніколи не могла брехати та викручуватись.

— Та нічого, мамо. Все нормально, ― знизую плечима. ― Сьогодні саме була на обстеженні. Ще до кінця тижня вдома, а з понеділка на роботу. Уже легше. Я не одна… 

― З Лідою. Така вона в тебе чудова. Так допомагає. 

Червонію. Як у дитинстві пече в горлі, коли говорю неправду, хоч я не переконувала її, саме собою вийшло, що мама думає, мені допомагає Ліда.