Розділ 15

Мене хитає. Пальці стискають край столу, ноги ніби ватні. Відчуття, що от-от упаду. Махаю головою, ніби намагаюсь скинути туман із думок.

— Невже ти кинеш усе? Твоя робота, кар’єра? Ти стільки років ішов до цього! — Мій голос звучить ніби здалеку, наче це говорить хтось інший.

Марк підтискає губи, робить крок уперед і впевнено обіймає мене за талію. Його пальці ледь торкаються спини, але від цього торкання шкірою розбігаються мурашки. Дихання гаряче й зовсім близько.

— Ти, тільки ти важлива. — Його голос теплий, але рішучий. Марк нахиляється ближче, торкається лобом мого.

Мої губи горять, наче їх посипали перцем. Несвідомо облизую їх, намагаючись стримати важке зітхання.

— Марку... там твоя сім’я. Твоя мама... Як вона на це подивиться?

Його очі змінюються, м’якість змішується із запалом.

— Ти моя сім’я, Діано. І я вже досить дорослий хлопчик, щоб самостійно приймати рішення. Їм доведеться змиритися з моїм вибором.

— Тобі не здається... що ти поспішаєш. — У моєму голосі звучить суміш страху й тривоги.

— Мені здається, навпаки, я запізнився. Я стільки втратив. Цілих три роки. Без тебе. Без сина. Я не хочу більше втрачати ні хвилини.

Його слова пробивають мою броню. Моє серце калатає, знову відчуваючи щось, що я так довго намагалася поховати. Але раціональність усе ще тримає мене на плаву.

— Але я... я не знаю, чи готова, — тихо відповідаю, опустивши очі.

Він вдихає глибоко, ніби стримує себе. Його рука м’яко відпускає мою талію.

— Тоді я їду до Києва сам.

Я підіймаю на нього здивований погляд.

— Марку, ти…

— Зачекай. — Він підіймає руку, спиняючи мене. — Я не можу просто кинути роботу й усе, що робив досі. Так, ти і Гриць найважливіші для мене, але я не можу залишити вас без підтримки. Як я можу не мати змоги забезпечити родину? Не дозволити синові мати найкращі гуртки, одяг, секції? Якщо я цього не зможу, то хто я тоді як чоловік?

Мені хочеться сперечатися, сказати, що я все зможу сама, але його слова звучать так чесно, що язик не повертається.

— Я владнаю справи. Обов’язково вирішу все і повернуся, — продовжує Марк. Його голос стає м’якшим. — А ти за цей час зможеш подумати й зважити. Я не хочу тиснути на тебе, але доведу, що ти можеш на мене покластися.

Мовчу, намагаючись обдумати його слова.

— Коли ти їдеш? — питаю після довгої паузи.

— Завтра.

Це слово відгукується важким каменем десь у грудях.

— Я не поведу Гриця в садок. Завтра ми погуляємо всі разом, і я зможу попрощатися з ним. Спробую пояснити, чому мушу поїхати.

Я киваю, хоча слова не хочуть виходити.

Марк повертається до мене, його очі повні невисловлених почуттів.

— Що ж, — каже він тихо. — Впораєшся тут сама?

Його голос звучить буденно, але в ньому чується щось більше. Вдячність? Жаль? Сподівання?

— Впораюся, — відповідаю впевнено, хоча всередині все кричить проти цього.

Він зупиняється у дверях, дивиться на мене востаннє, перш ніж зникнути за порогом.

— Тоді до завтра, Діано, — каже він.

Двері зачиняються, залишаючи мене наодинці з тишею. У ній лунає лиш рівне дихання сина, а я стою біля стільниці й думаю про те, як несподівано цей день змінив усе.

Від автора!

Вітаю, мої дорогі! Як я вже не раз відповідала у коментарях та у попередній книзі "Обіцяй, що не закохаєшся", що ця частина  піде в передплату. Точніше, я завтра подаю заявку, а чи схвалять її адміни, не знаю. Розумію, що не всім це сподобається, що можливо хтось і образиться, але книги ― мій хліб, моя робота, моя праця. Я комерційний автор і мушу на щось існувати, щось їсти, оплачувати рахунки, донатити… Буду вдячна усім, хто залишиться зі мною. Ціну на книгу я поставлю мінімальну, яку зможу. Але вирішувати лиш вам. Сподіваюсь лише на ваше етичне ставлення до мене.

З любов’ю, ваша Ванілька. (=^･ｪ･^=)