14.2

Напруга між нами наростає. Мовчимо, бо кожна нова репліка може лише посилити її. Ми як два впертих барани на вузькій кладці, ніхто не хоче поступатись. Кожен вважає, що його думка має більше значення.

Я стою біля кухонної стільниці, стискаючи край поверхні так міцно, що аж побіліли пальці. Здається, що тільки це може втримати мене від вибуху. 

Марк напроти, схрестивши руки на грудях. Його пронизливий погляд пропалює наскрізь. Та несподівано, водночас ловлю у ньому щось тепле, майже вразливе. Якщо слово “вразливість” можна вжити до Марка. Інколи він здається твердим і непохитним, як кремінь. І жодне з душевних терзань не може похитнути цю скелю.

― Ти ж не через того травматолога? ― раптом запитує. Його голос звучить тихо, але різко, немов камінь, що впав у спокійну воду.

Я різко підводжу голову, не стримуючи обурення.

― Що? 

Шоковано застигаю. 

― Я бачив, як він їв тебе очима на прийомі. Це через нього?

Відчуття наче хтось штовхнув. Здригаюсь, тамуючи дивний легкий укол в серці. Не відразу підбираю слова для відповіді. Хочеться відповісти щось різке, образливе, хочеться, щоб він відчув той біль, що відчувала, коли покинув. Але хіба це правильно, хіба це допоможе, хіба від цього зітруться роки самотності, затягнеться рана?

Зітхаю, втомлено проводжу долонею по лобі, прибираючи гривку. 

― А тобі яке діло, Марку? ― тихо промовляю. Здається усе, усі емоції випалені дощенту. Лишилась тільки апатія, байдужість, і втома. ― Ми не разом уже три роки! Ти не маєш жодного права щось мені закидати! 

Голос звучить спокійно, рівно. Але мої очі мене видають. Їх щипає від сліз, які я намагаюсь втримати. 

Він несподівано крокує уперед. Ще один крок — зупиняється зовсім близько. Тепло його тіла відчуваю кожною клітинкою, тягнусь до нього, як квітка до сонця.

― Ні, маю, Кішко. Гриць ― мій син, і ти теж... ― змовкає, ніби зважує слова. Його очі стають м’якшими. ― Ти була в моєму серці всі ці роки. Ніхто інший мені не був потрібен. І не буде… Кішко, ти моє життя. Я винен, що змусив тебе страждати, що змусив проходити через ці випробування одній, ― голос раптово стає хрипким, наче він стримує емоції також. ― Я не думав, що так станеться, що дорога мені людина, яку прагнув вберегти, захистити всім серцем, навпаки постраждає через мене. Дві людини. Більше такого не повториться, обіцяю. Просто я ще вчусь, я намагаюсь… Інколи відчуваю себе безсилим, що не можу захистити, і це бісить, це вибиває з колії. Я не хочу, щоб ви страждали, щоб проходили через випробування, через біль… Не хочу, але інколи не знаю що робити. Коли намагаюсь, виявляється щось не те. І ти знову страждаєш і плачеш… 

Його палець проводить по щоці, і я розумію, що він стирає самотню сльозинку.

― Дай мені шанс, Кішко. Всього лиш один. Я навчусь. Я захищу.

Завмираю. Забуваю як дихати. Ці слова приголомшують мене, вони як грім серед ясного неба. Хочу відповісти, але всередині вирують емоції: обурення, біль, і… приємне тепло. Я вірю йому. І водночас боюсь повірити.

― Марку... ― зривається з вуст майже беззвучно. Відводжу погляд, намагаючись зібратися.

Він так близько. Його тепло проникає через тканину, серце калатає так сильно, що здається, ось-ось вирветься з грудей. Але я не можу дозволити собі піддатися цьому. Не маю права на помилку, занадто багато на кону.

― Я не поїду, Марку. ― Звучить тихо, але твердо.

Він дивиться на мене довго, майже безмовно. Хвилювання, страх охоплюють, стискають в поганому передчутті серце. Але зрештою він зітхає.

― Гаразд, ― твердо й впевнено. ― Тоді я переїду до твого міста. 

В його голосі ні краплі розчарування, тільки прийняття.

Різко підводжу голову, не вірячи власним вухам.

― Ти серйозно?

Темні очі дивляться просто в душу. В них спокій і надія. І щось таке, чому я поки боюсь повірити, боюсь вловити, відповісти взаємністю.

― Цілком. Я хочу бути поруч із сином. І з тобою.