Розділ 14

Погане передчуття б’ється набатом десь у підсвідомості. Все було так добре. Занадто добре. Навіщо ці розмови?

Марк стоїть біля кухонного столу, його постава видає рішучість. Погляд впертий, знайомий до болю. Я знаю його як облупленого — зараз він не відступить.

― Про що? ― удаю байдужість, хоча голос злегка тремтить.

Чайник тихо клацає, вимикаючись, і кімнату огортає напружена тиша.

― Ми їдемо до Києва, ― голос Марка звучить спокійно, але в ньому чується незаперечна впевненість.

Я здивовано дивлюся на нього, навіть не вірячи, що він серйозно.

― Що значить "їдемо"?

― Саме те, що я сказав. У Києві Гриць отримає найкраще. Кращий садок, нормальних вихователів. Психолога, який не ставитиме абсурдних діагнозів через те, що Гриць не говорить. А далі школа, гуртки... Ти ж сама бачиш, як тут усе погано.

― Ні, не бачу! ― обурююся. ― Ти просто вирішив за мене! Знову вирішив! Не спитав моєї думки!

― А що тут вирішувати? Питати... Чи ти не згодна, що з освітою та спеціалістами тут значно гірше? Згадаємо хоч садок. Вихователька, яка нічого не розуміє, не може знайти підхід. Психолог нічим не краща! А це ж малюки! Гриць, він беззахисний…

― Гриць ― нормальна дитина! ― перебиваю його, намагаючись не підвищувати голос. ― Чи ти гадаєш, якби реально все було настільки погано, я б лишила його в цій групі, з цими людьми? Я хороша матір!

Марк зітхає й проводить рукою по обличчю.

― Я в цьому не сумніваюсь, Кішко. Ти найкраща. Просто у Києві ти зможеш поновитися у своєму ВНЗ, отримаєш нову роботу, а Гриць отримає те, чого тут не знайде. Тобі там буде легше, значно легше!

Я мовчу, стискаючи руки в кулаки. Все всередині кипить, але треба зберігати спокій.

― Я не поїду, Марку.

Його погляд спалахує.

― Це навіть не обговорюється.

― Ти знову вирішив за нас обох? ― гірко посміхаюсь, в грудях по новій відкривається рана. ― Чому ти вирішуєш за мене?

― Бо Гриць ― мій син. Я теж маю право вирішувати його майбутнє, ― голос Марка звучить жорстко.

― Він мій! Тільки мій! ― карбую кожне слово, високо задираючи підборіддя. Щоб він не бачив мого страху. Мого найбільшого страху.

Марк раптом крокує ближче, схоплює мене за підборіддя й змушує подивитися йому прямо у вічі.

― Тоді й ти моя, ― каже тихо, але в цих словах — незламна рішучість.

Я відчуваю, як серце стискається в грудях, а нутрощі зводить у вузол. Тону в його погляді, як три роки тому. Провина гострою голкою пронизує груди. Я винна. Зникла, не дала йому права знати, що в нього є син.

― Збирай речі, Діано. Ви переїжджаєте до мене, ― різко заявляє Марк.

Я вдихаю глибше, стримуючи злість.

― Ми залишаємося тут. Мені не потрібен рятівник, який усе вирішує за мене. Тут мій дім. Моє життя.

― Це не життя, ― обурюється Марк. ― Ні школа, ні твої колеги не цінують тебе. У Києві таких спеціалістів шукають.

― У Києві таких, як я, ― купа. А тут я одна. Від мене є користь!  ― мій голос звучить твердо. ― Я хочу працювати з тими дітьми, яким так мало пощастило. Якщо я поїду, в них нічого не залишиться. Нікого… І в мене теж! Хто мене чекає в Києві, що мене там чекає? Повна залежність від тебе?

Марк нахиляється ближче.

― Це через те, що ти мені не довіряєш?

― Так, ― киваю. ― Я більше не хочу ризикувати. Гриць важливіший. І якщо ти знову нас покинеш… ― голос зривається. В грудях тисне, аже перехоплює дихання.

Марк відступає, але не здається. Його погляд залишається впертим, як і завжди. 

Напруга між нами наростає. Мовчимо, бо кожна нова репліка може лише посилити її. Ми як два впертих барани на вузькій кладці, ніхто не хоче поступатись. Кожен вважає, що його думка має більше значення.

Я стою біля кухонної стільниці, стискаючи край поверхні так міцно, що аж побіліли пальці. Здається, що тільки це може втримати мене від вибуху. 

Марк напроти, схрестивши руки на грудях. Його пронизливий погляд пропалює наскрізь. Та несподівано, водночас ловлю у ньому щось тепле, майже вразливе. Якщо слово “вразливість” можна вжити до Марка. Інколи він здається твердим і непохитним, як кремінь. І жодне з душевних терзань не може похитнути цю скелю.

― Ти ж не через того травматолога? ― раптом запитує. Його голос звучить тихо, але різко, немов камінь, що впав у спокійну воду.

Я різко підводжу голову, не стримуючи обурення.

― Що? 

Шоковано застигаю. 

― Я бачив, як він їв тебе очима на прийомі. Це через нього?

Відчуття наче хтось штовхнув. Здригаюсь, тамуючи дивний легкий укол в серці. Не відразу підбираю слова для відповіді. Хочеться відповісти щось різке, образливе, хочеться, щоб він відчув той біль, що відчувала, коли покинув. Але хіба це правильно, хіба це допоможе, хіба від цього зітруться роки самотності, затягнеться рана?

Зітхаю, втомлено проводжу долонею по лобі, прибираючи гривку. 

― А тобі яке діло, Марку? ― тихо промовляю. Здається усе, усі емоції випалені дощенту. Лишилась тільки апатія, байдужість, і втома. ― Ми не разом уже три роки! Ти не маєш жодного права щось мені закидати! 

Голос звучить спокійно, рівно. Але мої очі мене видають. Їх щипає від сліз, які я намагаюсь втримати. 

Він несподівано крокує уперед. Ще один крок — зупиняється зовсім близько. Тепло його тіла відчуваю кожною клітинкою, тягнусь до нього, як квітка до сонця.

― Ні, маю, Кішко. Гриць ― мій син, і ти теж... ― змовкає, ніби зважує слова. Його очі стають м’якшими. ― Ти була в моєму серці всі ці роки. Ніхто інший мені не був потрібен. І не буде… Кішко, ти моє життя. Я винен, що змусив тебе страждати, що змусив проходити через ці випробування одній, ― голос раптово стає хрипким, наче він стримує емоції також. ― Я не думав, що так станеться, що дорога мені людина, яку прагнув вберегти, захистити всім серцем, навпаки постраждає через мене. Дві людини. Більше такого не повториться, обіцяю. Просто я ще вчусь, я намагаюсь… Інколи відчуваю себе безсилим, що не можу захистити, і це бісить, це вибиває з колії. Я не хочу, щоб ви страждали, щоб проходили через випробування, через біль… Не хочу, але інколи не знаю що робити. Коли намагаюсь, виявляється щось не те. І ти знову страждаєш і плачеш…