Розділ 14

Погане передчуття б’ється набатом десь у підсвідомості. Все було так добре. Занадто добре. Навіщо ці розмови?

Марк стоїть біля кухонного столу, його постава видає рішучість. Погляд впертий, знайомий до болю. Я знаю його як облупленого — зараз він не відступить.
― Про що? ― удаю байдужість, хоча голос злегка тремтить.

Чайник тихо клацає, вимикаючись, і кімнату огортає напружена тиша.

― Ми їдемо до Києва, ― голос Марка звучить спокійно, але в ньому чується незаперечна впевненість.

Я здивовано дивлюся на нього, навіть не вірячи, що він серйозно.
― Що значить "їдемо"?

― Саме те, що я сказав. У Києві Гриць отримає найкраще. Кращий садок, нормальних вихователів. Психолога, який не ставитиме абсурдних діагнозів через те, що Гриць не говорить. А далі школа, гуртки... Ти ж сама бачиш, як тут усе погано.

― Ні, не бачу! ― обурююся. ― Ти просто вирішив за мене! Знову вирішив! Не спитав моєї думки!

― А що тут вирішувати? Питати... Чи ти не згодна, що з освітою та спеціалістами тут значно гірше? Згадаємо хоч садок. Вихователька, яка нічого не розуміє, не може знайти підхід. Психолог нічим не краща! А це ж малюки! Гриць, він беззахисний…

― Гриць ― нормальна дитина! ― перебиваю його, намагаючись не підвищувати голос. ― Чи ти гадаєш, якби реально все було настільки погано, я б лишила його в цій групі, з цими людьми? Я хороша матір!

Марк зітхає й проводить рукою по обличчю.
― Я в цьому не сумніваюсь, Кішко. Ти найкраща. Просто у Києві ти зможеш поновитися у своєму ВНЗ, отримаєш нову роботу, а Гриць отримає те, чого тут не знайде. Тобі там буде легше, значно легше!

Я мовчу, стискаючи руки в кулаки. Все всередині кипить, але треба зберігати спокій.

― Я не поїду, Марку.

Його погляд спалахує.
― Це навіть не обговорюється.

― Ти знову вирішив за нас обох? ― гірко посміхаюсь, в грудях по новій відкривається рана. ― Чому ти вирішуєш за мене?

― Бо Гриць ― мій син. Я теж маю право вирішувати його майбутнє, ― голос Марка звучить жорстко.

― Він мій! Тільки мій! ― карбую кожне слово, високо задираючи підборіддя. Щоб він не бачив мого страху. Мого найбільшого страху.

Марк раптом крокує ближче, схоплює мене за підборіддя й змушує подивитися йому прямо у вічі.
― Тоді й ти моя, ― каже тихо, але в цих словах — незламна рішучість.

Я відчуваю, як серце стискається в грудях, а нутрощі зводить у вузол. Тону в його погляді, як три роки тому. Провина гострою голкою пронизує груди. Я винна. Зникла, не дала йому права знати, що в нього є син.

― Збирай речі, Діано. Ви переїжджаєте до мене, ― різко заявляє Марк.

Я вдихаю глибше, стримуючи злість.
― Ми залишаємося тут. Мені не потрібен рятівник, який усе вирішує за мене. Тут мій дім. Моє життя.

― Це не життя, ― обурюється Марк. ― Ні школа, ні твої колеги не цінують тебе. У Києві таких спеціалістів шукають.

― У Києві таких, як я, ― купа. А тут я одна. Від мене є користь!  ― мій голос звучить твердо. ― Я хочу працювати з тими дітьми, яким так мало пощастило. Якщо я поїду, в них нічого не залишиться. Нікого… І в мене теж! Хто мене чекає в Києві, що мене там чекає? Повна залежність від тебе?

Марк нахиляється ближче.
― Це через те, що ти мені не довіряєш?

― Так, ― киваю. ― Я більше не хочу ризикувати. Гриць важливіший. І якщо ти знову нас покинеш… ― голос зривається. В грудях тисне, аже перехоплює дихання.

Марк відступає, але не здається. Його погляд залишається впертим, як і завжди.