Розділ 13

Я завмираю, як зайченя перед хижаком. Хоча чи може зайченя прагнути, щоб його з’їли? Мабуть, ні. А я прагну, прагну стати жертвою, як остання дурепа метеликом лечу на світло. 

Його пальці переміщуються на мою потилицю, захоплюють в полон, обличчя схиляється ще нижче. Мені варто лиш зіп’ястись навшпиньки, й наші вуста зустрінуться. 

Всередині щось штовхає зробити цей крок, відчути знову те солодке почуття, що зліплює докупи наші душі, знову пірнути в вир емоцій. Я так давно не кохала, так давно не відчувала. Не хотіла нікого крім нього. А він був недоступним, він зрадив, зробив боляче…

― Ні! ― шепочу. ― Ні! ― повторюю голосніше.

Відвертаюсь. Хапаю прохолодне морозне повітря. Щоки палають. 

― Марку, навіщо? ― Дивлюсь з болем. ― Не починай! Ми батьки Гриця і цього досить. Я не хочу… не хочу більшого. 

Видушую через силу. Бо хочу, хочу до болючих поштовхів крові у серці. 

Підтискає вуста. Долоня лягає мені на щоку, примушує повернутись, поглянути в очі. 

― Буде все, як ти скажеш, Кішко. Все, як скажеш, ― проводить великим пальцем по шкірі. Розсип мурашок бризкає за комір. ― Але не проси мене відмовитись від намагань тебе повернути. Бо це вище моїх сил. 

― Ма! ― крик Гриця примушує різко відсторонитись. Він мене рятує, струшує, повертає розум. 

Повертаюсь до малого. 

― Ма! Бацис? Бацис мене! ― сидить на гірці й бовтає ногами. 

Пухкенькі балоневі штанці комбінезона задерлись майже до колін, показуючи гомілочки, обтягнуті сіро-синіми колготами з машинками

― Бачу! ― посміхаюсь. Думки, як сполохані чайки, вуста тремтять. Я хочу поцілунку, але не дозволю собі. На щастя, є Гриць, що завжди приводить до тями й нагадує, чи все скінчилось минулого разу.

― А Мак-Дуг?

― І Мак-Дуг бачить, ― запевняю. 

― Бачу, не сумнівайся! ― махає рукою Марк.

Лиш тоді задоволений Гриць відштовхується і сповзає донизу.  

Швидко вскакує на ноги й знов біжить до драбини на гірку. 

Моє серце щоразу стискається, коли він, мило сопучи, підіймається нагору. Навіть пориваюсь бігти на допомогу. Але спиняюсь. Знаю, що почую його “грицівське”: “Я сям!”.
— Ма, дивись, я висьоко! Мак-Дуг!

Марк показує великого пальця. Я шкутильгаю до лавки, щоб присісти. Нога починає трохи нити. Все ж сьогодні для неї занадто. 

І тільки впевнююсь, що все гаразд, як хребтом повзе холодок. Немов чийсь недобрий погляд свердлить спину. Обертаюсь і відразу помічаю свою колегу, ще одну вчительку історії, Тетяну Валентинівну. Солодка усмішка з’являється на її обличчі, щойно я дивлюся в її бік.

Маленька дівчинка, її онучка Тоня, смикає бабусю за руку, тихенько пхикаючи, і тягне до майданчика. Навряд чи Тетяна Валентинівна планувала зупинитися тут, але бажання "поспілкуватися" зі мною, схоже, переважило. Вона відпускає онуку, і та з вереском несеться до гойдалок. Тетяна ж спрямовує до мене, а її усмішка стає ще улесливішою.

Зітхаю, розуміючи, що її не уникнути.

— Діанко, а я дивлюсь, ти не зовсім на лікарняному, — починає вона тоном, у якому осуду більше, ніж турботи.

— Добрий день, Тетяно Валентинівно, — стримано вітаюся.

Краєм ока помічаю, як Марк кидає в мій бік стурбований погляд. Він стоїть біля гірки, пильнуючи Гриця, але, здається, відчуває, що ця розмова йде не в той бік.

— А я, між іншим, дзвонила тобі, — продовжує Тетяна. — Але ти, мабуть, занадто зайнята, щоб відповісти.

— Вибачте, не помітила дзвінка. Була в лікарні, — відповідаю, відчуваючи, як розмова набирає обертів.

Та Тетяна так легко не відступає. Її погляд стає холоднішим, а голос набуває знайомої нотки. Я знаю цей тон. Вона вже вирішила: "Не відпущу, поки не покритикую". І має на меті висмоктати з мене добрячу порцію енергії, як це робить завжди у школі.

— У нас тут, знаєш, без тебе весело. Діти твої, "експериментальні", ще більше розбалувані. Хтось мусить їх виховувати, поки ти сидиш вдома. А ти, мабуть, вирішила, що твоя нога — це чудовий привід залишити нас на розбірки?

Мої пальці нервово стискають край лавки. Інноваційні підходи до викладання — це моя гордість, але також і причина, чому старший педагогічний колектив мене недолюблює. Інтерактивні уроки, групові проєкти, історичні дебати — діти захоплені, а от їхні батьки й дехто з колег вважають, що "забагато свободи".

— Я на лікарняному через рекомендацію лікаря, — відповідаю сухо, намагаючись не підвищувати голос.

Марк, що досі спостерігав з відстані, тепер наближається ближче. Його злегка насуплені брови підказують, що він готовий втрутитися.

Тетяна ж продовжує, не звертаючи на нього уваги:

— Лікарняний… А батьки кажуть, що ти тільки й робиш, що розважаєш їхніх дітей своїми "інноваціями". Це ж на шкоду дисципліні! Ми тепер усе виправляємо, поки ти вдома насолоджуєшся відпочинком.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але тут Марк, схрестивши руки на грудях, несподівано втручається:

— Перепрошую, але хіба так заведено — пліткувати про колег у публічному місці?

Тетяна Валентинівна зупиняється й розгублено дивиться на нього. Її очі звужуються, коли вона намагається зрозуміти, хто це.

— А ви хто, власне, будете?

— Батько Гриця, — коротко відповідає Марк. — І, здається, це не зовсім відповідне місце й час для таких розмов.

Тетяна швидко змінює тон:

— Ми просто обговорюємо робочі моменти…

— Це не звучало як обговорення, радше як звинувачення, — його голос холодний і впевнений. — Діана — чудовий учитель, і я не думаю, що ваша думка доречна.

Зніяковіло смикаю Марка за рукав. Мені і приємно, і страшно. Марк вступається, але ж у школі підуть плітки, а може до мене ще більше стануть чіплятись.

— Марку, не варто...

— Варто, — відрізає, не відводячи погляду від Тетяни Валентинівни.

Мої хороші, нагадую вам про свій телеграм канал. Хто ще не бачив, не знав про нього, ось посилання, шукайте за цим іменем: https://t.me/Vanilka_Channel