Розділ 12

Діана

Сиджу під кабінетом і похмуро роздивляюсь свої ноги. Замість витончених черевичків на них широкі м’які уггі. Травмована гомілка ніяк не хотіла влазити в жоден з моїх чобітків. Попри те, що набряк спав, завдяки бинту вона здавалась широкою і опецькуватою. І уггі ці, теж широкі й опецькуваті. Я сама в них як опецьок. 

Мені їх купив Марк. Якось зайшов у квартиру, і вручив пакунок, сказавши, що вони з Грицем вибирали їх разом. Просто так, бо я навіть з дому не могла вийти, а сидіти в чотирьох стінах було нестерпно. А ще спостерігати, як вони разом розважаються на майданчику. Насправді я теж з ними хотіла, в цю ілюзію звичайної сім’ї. І Марк купив м’які зручні уггі. Того дня ми так весело повели час, що я вже й забула, коли почувалась настільки безтурботно. 

Нога майже не турбувала, я багато сиділа, мало ходила, але була на свіжому повітрі, серед людей. І навіть на лавочці майданчика зі склянкою улюбленої кави в руках, спостерігаючи, як Марк і Грицик грають у квача, почувалась щасливою. А потім ми пішли в піцерію тут недалеко. Я трохи кульгала і спиралась на Марка. Гриць сидів в нього на плечах і сміявся. Я теж посміхалась. Але посмішка ця була з присмаком гіркого полину. На відміну від сина, я розуміла, що ця ілюзія скоро лусне, як мильна бульбашка.

Боляче було дивитись наскільки вони зблизились за цей тиждень. 

Їх зв’язок міцнішав з кожним днем, особливо після того походу в садок. Марк був сам не свій, забрав малого після обіду, і повів у ігрову кімнату. Мабуть, це найбільше завоювало любов Грицька. Басейн з кульками і батути навіки заполонили йог маленьке дитяче серденько. 

Пізніше Марк зізнався, що це через виховательку. Обурювався, як може настільки некомпетентний, не емпатичний та непрофесійний спеціаліст працювати з дітьми. Я зітхала й не мала, що сказати. 

Дитсадки завжди відчувають недостатність кадрів. Зарплати мізерні, робота важка, відповідальність величезна. Як правило там трудились або молоді без досвіду, поки не знаходили краще місце або йшли в декрет, літні виховательки до пенсії, чи матусі, дітки яких теж дитсадківського віку ― тоді малюків брали без черги. 

Мені важко це пояснити Марку. Маргарита хоч і зарозуміла та сувора, проте дітей не ображає. Просто неласкава й педантична ― все має бути по книзі, от і не люблять її на відміну від няні Віки і Нелі Василівни. До тих дітки просто тягнуться. 

Хто зна, чи Марк прийняв моє пояснення, але супився ще довго, й думав про щось. І я думала, і теж супилась. Бо не тільки Гриць звикав до Марка. Я теж. Наче знову вростала серцем в нього. Й не знала, що робити з відродженими почуттями. Його турбота, тепло, усмішка завоювали, підкупали. Та що з того, як разом бути не судилось. Це все крутилося в голові, заважало спати, їсти. Щобільше, я ж знала, що так буде, боялась цього. 

Й що ближче до одужання, то більший мій страх. Не уявляю, як Гриць відпустить Марка. Уже зараз кожне вечірнє прощання перетворюється на сльози ― Марк винайняв квартиру в сусідньому під’їзді і ночує у ній, проте дні ми проводимо разом. Мені нестерпно боляче, коли бачу сльози своєї дитини. Але розумію, що краще так, щовечора, щоб потім від'їзд “Мак-Дуга” не став занадто травмуючим. 

А поїхати Марку доведеться, не наважусь просити його залишитись, не маю права. Й моєму маленькому синочку доведеться його відпустити. У Марка в Києві родина, робота. А в мене тут. Не хочу більше у велике місто. Поживши в тихому містечку, не уявляю, чому з дитинства мріяла жити в столиці. 

Виринаю з задушливого виру думок, коли з кабінету виходить пацієнт. І накульгуючи направляюсь до дверей ― нарешті моя черга. По дорозі поправляю волосся і чомусь ніяково червонію. Ці опецькуваті уггі таки турбують. 

Стукаю.

― Можна? 

― Проходьте, ― чую голос Дениса. 

Штовхаю двері, переступаю поріг. Мимоволі кривлюсь, коли необережно натупаю на хвору ногу. Вона вже майже не болить, але ще відчувається дискомфорт.

― Добрий день! ― вітаюсь з лікарем і медсестрою.

― Діано, радий вас бачити! ― сяє усмішкою Денис. 

Підіймається з-за столу. І попри здивований вираз медсестри, підходить та допомагає мені дійти до оглядової кушетки. 

― Як нога? Як почуваєтесь?

― Добре, ― опускаю очі. Ніяково заправляю за вухо пасмо волосся. 

― Зараз подивимось. 

Присідає біля моїх колін, знімає з ноги уггі, роздивляється уважно. Я знову шаріюсь. Яскрава шкарпетка з котиками ― єдине, що налізло поверх бинта. Добре, що педикюр встигла зробити, бо лікар стягує шкарпетку, розмотує бинт. І мені шалено незручно, що руки стискаються в кулаки. 

― А де ваш… друг… Сьогодні ви одна… ― наче ненароком цікавиться, поки обмацує мою щиколотку. Доторки настільки легкі і ніжні, наче гладить. 

― Поїхав у садок за сином, ― чомусь хриплю.

― У вас є син? ― підіймає голову, дивиться знизу вгору, й чомусь мені стає незручно й навіть жарко. 

― Син є…

― А чоловіка нема…

― Чоловіка нема, ― ковтаю грудку в горлі. 

― Це добре! ― знову посміхається.

― Добре? ― здивовано глипаю.

― Добре, тому що тоді я вас спокійно можу запросити на каву, коли видужаєте… ― ошелешує заявою.