11.2

Чомусь спершу кидаю погляд на сина. Як він сприйняв, що відчуває, коли мене назвали батьком. 

Проте Гриць наче не почув слова виховательки. Навіть голову не підійняв, й далі собі зосереджено вовтузиться з застібками на сандаликах. 

Знову дивлюсь на дівчину.

― Гаразд, поговорімо, ― обмежуюсь нейтральним, не спростовуючи й не підтверджуючи її слова. 

Гриць встає, чухає носа. Підіймає голову й тихо, майже нечутно шепоче. 

― Пісйя супу.

Присідаю навпочіпки, обіймаю й на мить завмираю, відчуваючи як маленькі рученята стискають шию. Заплющую очі. В душі така хвиля емоцій, що й годі описати словами. Якщо саме так відчувається любов до дитини, то я люблю його безмежно, відразу, з першої хвилини. Мені й звикати не потрібно до ролі батька. Просто відчуваю ― мій і все. 

― Бувай, чемпіоне! Обіцяю, після супу, ― шепочу в вухо.

Може й не правильно, що з Діаною не порадився. Але все ж я його батько, й теж маю право вирішувати, принаймні в таких дрібницях поки що. Сподіваюсь, вона не сердитиметься на мене за подібне самоуправство. 

Малий ще міцніше обіймає. А за мить розтискає обійми й доволі спокійно йде в групу. 

Я підводжусь на ноги й вичікувально дивлюсь на виховательку.

― Що ви хотіли? 

Вона несподівано мнеться, закушує губу. 

― Розумієте… ― кидає погляд услід Грицику. 

Двері поки  не зачинились. Син стоїть на порозі. А на зустріч йому виходить ще одна дівчина, трохи старша. Пухкенька, як булочка з круглими щічками і добрим поглядом. Білий халат на ній, здається задовгим, бо сама вона невеличка, здалеку взагалі здається мені по пояс.

― А хто це до нас прийшов? ― радісно розкриває обійми. ― Гриць прийшов! Я вже засумувала за тобою. 

Малий радісно кидається до неї, втикається обличчям в плече, й у мене трохи відлягає від серця. Принаймні одна людина тут точно йому подобається. Бо на виховательку він взагалі ніяк не зреагував. 

Двері зачиняються. Вона підходить ближче, понижує голос.

― Я мамі вже казала звернути на це увагу, але вона не взяла до відома, взагалі мені здалось, трохи агресивно зреагувала. А це ж важливо. Це здоров’я дитини.

Насуплююсь. Діана й знехтувала здоров’ям? Нізащо в таке не повірю. 

Складаю руки на грудях. 

― Не тягніть, кажіть уже!

― Гриць не розмовляє! ― раптово видає вона цілковиту нісенітницю.

― Як не розмовляє? ― підіймаю брови.

Навіть посмішка наповзає на вуста. Як на мене, Гриць дуже гарно розмовляє. для свого віку принаймні. 

Вихователька опускає довгі нарощені вії.

― Я розумію, що в кожної дитини індивідуальний розвиток, мовні центри дозрівають у різний час… Проте для майже трьох років взагалі не видавати жодного слова ненормально.

― Ви жартуєте? ― не стримуюсь.

Лупає на мене ошелешеними очима

― Мій син чудово розмовляє, реченнями! Так, не цитує вірші, не переказує книги, але будує прості фрази, речення, інколи навіть складнопідрядні. Гадаю це все ж нормальний темп. 

― Він мовчить! ― наполягає.

― Може він з вами мовчить?

Червоніє обурено.

― Я вже не перший рік працюю з дітьми, й маю досвід. Ваша дитина не в порядку. Він з дітьми майже не грається, не контактує. Вам слід звернутись до спеціаліста.

Подібна постановка діагнозу обурює не на жарт.

― А ви спеціаліст?

― Я вихователь! ― задирає підборіддя.

― Але не психолог, не психіатр. Проте робите висновки, що моя дитина ненормальна!

― Психолог в садку теж такої думки. Вона обстежує всіх дітей…

― Обов’язково загляну до неї й з задоволенням послухаю професіонала, який не зміг знайти підхід до дитини й поставив діагноз, що вона немовленнєва. Цікаво побачити її диплом. 

З цими ловами виходжу з групи. А на останок попереджую:

― Я Григорія заберу після обіду. Не вкладайте спати. Він попросив мене. Словами! Через рот! Уявляєте! При вас попросив, але ви не почули, чи не так? 

Гнів підіймається в душі. Дуже цікаво і з психологом поспілкуватись. Проте її кабінет зачинений, а графік стверджує, що у відпустці до середини грудня. 

Що ж, відчуваю, їй пощастило. Але розібратись таки варто.