Розділ 11

Марк

― Тють! ― Гриць тицяє пальчиком на різнокольорові ворота. 

― Впевнений? ― спускаю з рук на землю.

Киває.

Звісно ж садок ні з чим не переплутаєш. Й справа навіть не в дитячих майданчиках, що обліплюють його з усіх сторін, як гриби, не в яскравому паркані чи барвистому фасаді. Справа у гомоні, що долинає звідусіль. Радісний сміх, або, навпаки, плач. Хтось біжить підстрибом, випереджуючи батьків, а хтось ридає на руках, чіпляється руками за сітку паркана. Вир емоцій збиває з ніг. Таких суперечностей не зустрічав ніде у світі.

Садок і я не любив, проте не плакав. Ніколи. Знав, що це безрезультатно. Мамі потрібно на роботу і крапка. Вередуй не вередуй, а вона піде. Заздрив відчайдушно тим, у кого матері вдома, займаються господарством і можуть гратися, читати казки, малювати й водити на майданчик. В моєї на це не вистачало часу й ресурсу. Проте що тут казати, батьки в дев’яності виживили як могли. Зате багато чого досягли. І Стьопка вже в садок не ходив. Зате відвідував масу занять і гуртків ледь не з пелюшок.

― Тепер залишилось знайти лиш групу… ― задумливо промовляю, виринувши зі спогадів. 

― Гномик, ― нагадує Гриць.

― Ага, Гномик…

Трохи ошелешено обводжу поглядом групки дітей, що туляться до вихователів, наче курчата до квочки. Здається старших тут приймають прямо на майданчиках і тільки малюків ведуть відразу в групу. 

― Ходім, ― тягне. 

І я, стиснувши маленьку долоньку, ступаю за ворота. 

Всередині приміщення садка таке ж барвисте, як і ззовні. Різноколірні стіни, підлога. Дитячі малюнки на стендах, іграшки. 

Гриць впевнено тягне вперед і наліво по коридору, а далі штовхає білі двері з написом “Гномик”. 

― Тють!

Ми потрапляємо в невеличкий коридорчик з маленькими шафками. На кожній смішна наклейка іграшки або тварини.

― А твоя яка?

― Та! ― вказує пальчиком на найдальшу з кострубатим їжачком на дверцях. 

Кішка дала чіткі настанови: у що переодягнути Гриця, обов’язково переконати залишити іграшку, з якою прийшли в шафці ― в гупу не можна, прослідкувати, щоб одяг був акуратно складений і в легкому доступі та не забути постукати, щоб прийняли. Виявляється, такі маленькі теж мають вміти самостійно вдягатись, знаходити кожну річ, знати послідовність. Вихователі допомагають по мінімуму. 

― Як настрій, ― підбадьорливо посміхаюсь, пам’ятаючи про сльози. Поки  Гриць наче досить спокійний і зосереджений, і плакати не збирається.

― Во, ― показує вгору пальчика. ― Ти забели мене після супу.

― Після супу?

Киває. Сопить, зосереджено смикає блискавку на комбінезоні. 

Хочу допомогти, хмуриться:

― Сям!

Підіймаю руки, гаразд… сям то сям. 

― Забелес? Пісйя супу?

― Якщо мама дозволить, ― викручуюсь. 

― Ти з Мак-Дуг! Скази, соб дозвоиа! 

Посміхаюсь. Якби ж то мама мене так слухала, як собі думає Гриць.

― Я постараюсь

Спостерігаю, як повільно стягує комбінезон, передає мені, щоб повішав на гачок у шафці. Береться за колготи. З ними возиться довше. Я сиджу на невеличкій лавці для дітей, й, мабуть, зі сторони виглядаю комічно, ледь не дістаючи колінами до підборіддя. Але мені настільки байдуже. Вже сам факт, що поруч з сином, що привів його в садок, переповнює груди, як повітря кульку. Здається ось-ось лусну. Дивлюсь, як він складає речі, роздягається, бере самостійно шортики й натягує на ніжки, й не припиняю захоплюватись. Такий маленький, такий розумний, самостійний, цілеспрямований. Просто чудо!

― Добрий день! ― вітається зі мною якась мама, що приводить теж хлопчика. 

Вона швидко, не зважаючи на протести дитина, переодягає його в одяг для групи й стукає у двері. З них виглядає молода круглолиця дівчинка, й кинувши на мене зацікавлений погляд, швиденько забирає хлопчика, що вже починає хлюпати носом. Заклопотана матуся швидко тікає. А за мить ця сама дівчина знову визирає. 

― Ви тато Григорія? Нам треба поговорити, ― заявляє суворо.