10.2

Розгублено кліпаю очима. Ось цього точно не очікувала. 

Синок прохально дивиться з-під густого чуба, і моє серце тане. Проте рішення ж не за мною. І примушувати Марка я не хочу. Уникаю дивитись в очі. 

― Ти хочеш в садок, чемпіоне? ― несподівано звучить питання. 

Гриць заперечливо хитає головою. 

― В садок не хоцу! ― дивує відповіддю. ― Хоцу, соб ти відвів.

Тепер уже і я зависаю. Дитяча логіка часом вганяє в ступор. Ловлю запитальний погляд Марка, й знизую у відповідь плечима.

― Ходи сюди, ― протягує до нас руки. 

Й Гриць сам несподівано подається до нього. 

Відпускаю з тремтячим серцем. Якесь незвідане, досі невідоме почуття поколює в серці гостренькою голочкою. Ти бач, як швидко переметнувся…

― Я тебе правильно зрозумів? ― садовить собі на коліна й серйозно запитує, уважно дивлячись на сина. ― В садку ти бути не хочеш, але хочеш, щоб я туди тебе привів? 

Малий старанно киває. 

― Я казу всім, со ти мій Мак-Дуг!

Посмішка наповзає на обличчя. Зрозуміло. Це як похизуватися новою іграшкою. Але Марк не іграшка… 

Я мовчу. Чекаю, що відповість сам Марк. Але й він не спішить. Натомість питає:

― Це для тебе важливо?

Гриць сопить, опускає голівку. Знічено водить по візерунку на яскравих штанцях.

― Я відведу тебе в садок, ― все ж погоджується. Гриць недовірливо підводить голову. Та Марк відразу ж додає: ― Але при одній умові… 

Радість що на мить з’явилась на обличчі, змінюється зосередженістю. Мені вартує чималих зусиль, не втрутитись. Почуваюсь як на голках, інстинкт кинутись, захистити сина від удаваної небезпеки, від розчарувань, смутку, вирує в душі, штовхає вперед, розриває серце. Навіщо ці умови, так і скажи, що не хочеш. Не муч дитину! 

Але Марк знову дивує.

― Мусиш показати, де він знаходиться. Я ж там ні разу не був. Впораєшся?

Й радість знову з’являється на обличчі сина. Гриць надимається від гордості й старанно киває головою. 

Тривога стискає лещатами.

― Марку! Я покажу…

 Гриць ще такий маленький. А ну як заплутає, загубиться. Засмутиться й розплачеться. Й дихати боюсь від купи трагічних сюжетів, що крутяться в голові.

Та мене обдаровують важким поглядом, що наче припечатує наказом.

― Ти залишишся вдома відпочивати. Ми впораємось! Правда, чемпіоне?

― Та! ― аж підстрибує від нетерпіння.

― От бачиш!

Хитаю головою. Й трохи злюсь. М'який натяк, що я наче та квочка трясусь над малим все одно торкає образою. Обуренням. Його не було три роки, а тепер він втручається в виховання, тепер завойовує з легкістю серце Гриця, бере участь у його житті. 

Раптово думка примушує завмерти ― я ревную? Несподівано розумію, що дійсно ревную. Але все одно якась огидна неприємність помиляється в душі. Можливо тому, що Марк частково правий. Я занадто опікую Гриця. Й варто йому давати більше свободи… Тільки ж як відірвати від серця, ще досі болить, коли подумаю, що могла його втратити.

Задоволений результатом розмови, Гриць знову йде в кімнату до улюбленого мультика про цуценят. А я тамую негативні емоції й знову звертаюсь до Марка.

― Ти впевнений?

― Цілком! ― в очах ні грама сумніву. ― Що я маю знати? Який садок, хто вихователь, як відбувається передавання дитини… ― на останніх словах смішок. 

Знизую плечима. Й собі усміхаюсь. 

― Садок недалеко, на сусідній вулиці. Називається “Веселка”. Група у Гриця на першому поверсі, він ходить в наймолодшу “Гномик”. Вихователі Неля Василівна і Маргарита Сергіївна. Няня Віка. На зміні буде, чекай… ― подумки підраховую. Якщо вчора вранці була Маргарита, то ввечері Неля й сьогодні вранці Неля. Отже, завтра… ― Маргарита Сергіївна. Ти заводиш малого в групу, стукаєш. До тебе вийдуть…

― Аж так! ― підіймає брови.

Пирхаю.

― Це малюки. Вони якщо бачать когось з батьків, навіть чужих, відразу в плач ― ланцюгова реакція. Гриць теж може плакати… Сильно… ― дивлюсь з-під вій, очікую реакцію.

У нас по різному бувало: то він біжить із підстрибом, то впирається як малий віслючок, пхинькає, ниє, плаче. 

― Зрозуміло… ― стискає вуста. Задумується. 

― Ще хочеш вести? ― з викликом.

― Тепер ще сильніше… ― наче магнітом ловить мій погляд.