Розділ 10

День пролітає в якомусь дивному тумані. Інколи мені навіть здається, що це сон. Хлопці вертаються з прогулянки, обідають. Я вкладаю Грицика на денний сон. Марк, вибачившись, кудись їде на кілька годин. Каже, що по роботі, залагодити деякі справи, раз він вже тут затримався. І в якийсь момент я залишаюсь знову сама. Але тепер мене не відволікають дзвінки. Наче доля сама дає шанс зупинитись й подумати, куди рухатись далі. 

А я не уявляю, куди. Просто не уявляю. Серце знову болить, почуття оживають. І я боюсь, що здоровий глузд покине мене. Чим довше ми з Марком разом, тим більше я втрачаю клепку. Фантазії опановують мізки, моя тверда позиція хитається як картковий будиночок. Я вперто готуюсь знову наступати на граблі. Тоді, коли потрібно рухатись вперед, а не займатись некромантією колишніх стосунків. 

Тому, коли нарешті повертається Марк (Гриць на цей час вже нагодований вечерею та всаджений за мультик) я налаштована досить рішуче. 

Щоправда, серце ледь не пускається рожевим галопом на райдужній зебрі, як тільки він заходить у двері. На темному волоссі виблискують сніжинки, вологі пасма завились в кільця, точнісінько такі, як у Гриця. А в руках парують паперові склянки з ароматним напоєм. Здається, я вловлюю запах кориці. 

― Привіт, ― усміхається своєю фірмовою посмішкою, від якої слабнуть коліна. 

Губи здригаються, хтозна-яким зусиллям волі стримуюсь, щоб не посміхнутись у відповідь. Складаю руки на грудях. 

Можливо моя поза не виглядає грізно. Нагадую я чаплю, підтиснувши ногу. Але почуваюсь впевненіше, коли ось так виставляю руки. 

― Щось трапилось? ― занепокоєно супиться.

― Ні, нічого… ― задумуюсь, підбираючи слова. Мабуть не варто все вивалювати ось так з наскоку в коридорі. ― Просто вважаю, нам потрібно дещо обговорити. 

― Гаразд, ― розмотує  шарф, вішає на гачок. Кладе на тумбу холдер зі склянками й паперовий пакет з чимось смачненьким. Впізнаю цю кав’ярню по емблемі, Гриць її обожнює. 

Знімає пальто

― Ходімо на кухню… ― обережно переуваюсь за стіл. 

Нога намащена чудодійною маззю вже не так ниє. Фіксувальна пов'язка теж творить дива. На ніч варто випити знеболювальне, а завтра намагатимусь обійтись без нього. 

Поки влаштовуються Марк, підсуває до мене напій та пишний круасан з неймовірно соковитою начинкою, від якої тече слинка. Стараюсь знову прокрутити в голові, що маю сказати. 

― То про що ти хотіла поговорити? Що тебе хвилює? ― бере в руки склянку. Робить обережний ковток. Мимоволі слідкую, як прокочується по шиї грудочка. Шкіру ошпарює окропом.

― Хвилює, ― прикушую губу. Збираю до купи мізки. ― Яким ти бачиш майбутнє? Наше майбутнє… ― відкашлююсь. Щоб зайняти руки, теж беру склянку. Несила дивитись в очі, вдаю, що уважно роздивляюсь візерунки на стінках. ― Твоє, Гриця. Моє… Як раніше не буде, ти взнав, що маєш сина. Але ти в Києві, а я тут… До чого ти прагнеш?

Схиляє голову набік. 

― Вважаєш, це варто вирішувати зараз?

― А коли? ― підіймаю погляд ― Що зміниться завтра… післязавтра. Ти муситимеш повернутись додому, я залишусь тут… і Гриць, звісно, теж. 

― Я вирішив теж деякий час лишитись…

― Вирішив? Деякий час? ― здивовано хриплю.  

― Принаймні найближчий тиждень. Доки тобі не стане краще.

― Тиждень? ― здається в мене в мозку поселився папуга.

― Можливо більше. Я хочу познайомитись з сином. Хочу, щоб і він до мене звик. Хочу, щоб коли я їхав, він знав що я не чужий, що я повернусь. Що я його тато!

Підтискаю губи. 

― А де ти збираєшся жити?

Обводить поглядом. Серце сіпається. 

І я поспіхом додаю: 

― Ти не можеш весь цей час лишатись тут! 

Підіймає брови.

― Це буде неправильно! Це буде зайвим!

― Я тебе примушую ніяковіти, обмежую? ― подається вперед. 

Повітря раптово бракує. Ледь видушую з себе:

― Марк, без жартів! У нас були стосунки. Вони погано скінчились. Хай це давно в минулому, але мені боляче. Не тому що кохаю! ― щиро вірю, що говорю правду. ― В мені говорить образа. Я зрозуміла, що не відпустила ситуацію. Я тебе пробачила, я прийняла твою думку, навіть якоюсь мірою її зрозуміла. Але це не означає, що мені не боляче. І поки що, мені важко знаходиться з тобою так багато часу поряд. Сподіваюсь, що згодом стане легше, все ж в нас спільна дитина, ми не можемо не контактувати. Але дай мені час, щоб я знову змирилась з твоєю присутністю. 

Всередині все завмирає. Переводжу подих. Чекаю відповіді, як вироку. Я вже не хочу його відпускати, і це таки тривожний дзвіночок. Тому треба, треба якомога швидше дистанціюватись, інакше мої почуття натворять біди.

― Це важливо для тебе?

Зітхаю так глибоко, що стає боляче в грудях. 

― Так!

― Тоді гаразд, ― киває. ― Я пошукаю житло…

Кусаю губи. 

― Тобі буде дискомфортно, якщо я ще цю ніч переночую? 

Хитаю головою. 

― Ді, тільки кажи правду! Я можу й сьогодні знайти. Просто хотілось без поспіху, а ввечері це зробити важко. 

― Ні, все гаразд, ― запевняю. ― Сьогодні можна. 

Знеболювальне притлумлює почуття, пам’ятаю, що вчора після ліків почувалась наче в басейні з вати. А от завтра. ..

― Мам! ― раптово виникає на порозі Гриць. 

Зніяковіло минеться, опускає очі.

― Так, Зайчику? ― протягую руки, закликаючи сісти на коліна. І він мигцем влаштовується у мене в обіймах.

― Я йду в садок? ― зазирає в обличчя.

Супить брівки.

Закушую губу. Була думка попрохати Ліду про допомогу, але не хочу зловживати. Доведеться ще на день лишити... Хоча садок Грицю дуже потрібен.

Вже готуюсь відповісти, як раптово чую:

― Мона мене Мак-Дуг відведе?