― Добрий ранок… ― тягну розгублено.
Дзвінок лікаря заскочив зненацька.
Вікна кухні виходять на двері під’їзду, і я не можу стриматись, щоб не поглянути як Марк з Грициком виходять у двір. Зависаю, з щемом спостерігаючи як велика чоловіча постать ніжно тримає за руку маленького хлопчика. Схиляється до нього, підлаштовується. Милуюсь. Переконую себе, що сином милуюсь. Але десь у глибині душі розумію ― ними обома. Скільки разів я фантазувала про таку картинку, скільки разів вона мені снилась, і я прокидалась уся в сльозах. А тепер ось реальність, а мене дрижаки хапають від страху.
― Діано! Ви тут? ― чується занепокоєне.
Голос повертає зі світу фантазій.
― Так-так! ― поспіхом відповідаю, червоніючи від зніяковіння.
― Як почуваєтесь?
― Добре… ― бормочу. Розумію, що відповідь трохи “на відчепись” і поспіхом додаю. ― Нога майже не турбує. Я навіть більш-менш можу на неї спиратись.
― Та все ж не спирайтесь… ― застерігає. У голосів вчувається легка посмішка. Чудовий він все-таки лікар. ― Побережіться. Такі травми бувають підступні.
― Обов’язково.
― Я вас записав до себе на прийом. На дванадцяту в понеділок. Підходить?
Трохи розгублююсь.
― Так, звісно. Дякую! ― бормочу.
Геть забула, що дійсно мала взяти талон. Але якось не до того було. Й по правді я забула. Стільки подій.
― З нетерпінням чекатиму зустрічі.
― Я теж… ― машинально промовляю.
Й лиш за секунду розумію, що бовкнула.
― Приємно… ― звучить у слухавці. ― Тоді до зустрічі, Діано.
― До зустрічі, ― вирубаю телефон.
Ну от навіщо я це сказала, навіщо ― докоряю собі. Здається, я Денису сподобалась, він натякає на продовження знайомства, і я щойно дала йому марну надію. Бо, по правді, зараз геть не в ресурсі для нових стосунків, мені б зі старими розібратись.
Погляд мимоволі переміщується на майданчик. Там Грицик старанно залазить на гірку по драбині, а тоді зі сміхом з’їжджає униз. А вже при самій землі Марк його ловить й високо підкидає, змушуючи заливисто реготати.
Закидаю голову, стримуючи емоції, відходжу від вікна. Занадто зачіпає. Але сміх сина, такий щирий й нестримний, гарна компенсація за мої емоційні гойдалки. Хай розважиться. А я обід приготую.
Дістаю з морозилки курячі гомілки. Кидаю на розморозку. Засипаю в мультиварку рис. Просто й скромно, але це здорова їжа. Легше було себе адаптувати під дитячі потреби, ніж готувати малому окремо. А Марк… ну я його не збираюсь вражати кулінарними витребеньками.
Коли телефон дзвонить вдруге, уже ставлю запікатись курку. Цього разу це таки Ліда.
― Привіт, Лідусь, ― затискаю слухавку плечем. ― Як Стефа?
― Все гаразд, ― запевняє. ― Ніка більше перелякалась, ніж воно було того варте. Але з дітьми краще перебдіти.
― Так отож… ― погоджуюсь.
Відходжу від плити. Ноги знов несуть до вікна. Тепер хлопці щось будують в пісочниці. Вони гуляють вже значно довше, ніж пів годити, але я не проти. Видно, що все гаразд, між ними повне порозуміння. Й тривога нарешті притлумлюється.
― Ти краще розкажи, як в тебе справи… ―просить Ліда.
Знизую плечима, наче вона може побачити.
― Нормально.
― А Марк?
― Гуляє у дворі з малим, ― зітхаю.
― Ти розказала?
― Довелось?
На якусь мить запановує мовчанка. А потім Ліда твердо заявляє:
― Ну, і правильно, Ді! Ти не мала через таке проходити сама. Дитину робили двоє, а огрібаєш лише ти.
― Лідусь… я не обгрібаю, ― вкотре переконую. ― У нас все гаразд!
Гриць безпроблемна дитина, щиро вважаю, що мені з ним пощастило.
― Угу… я бачила. Ні аліментів, ні підтримки…
Ліда бурчить і сердиться. Вона завжди вважала, що Марк бодай матеріально мав би брати участь у житті сина, якщо не хотів бути батьком. Й бісилась, коли я гордо заявляла, що сама впораюсь.
― То що тепер?
― Не знаю…
Знову знизую плечима. Занадто мені подобається картинка, яку бачу. Аби не прикипіти до неї душею…
― Даси другий шанс?
Кусаю губи.
― Дам просто шанс спробувати бути батьком…
― А ти?
― Що я? ― щиро дивуюсь. ― Щасливий Гриць, і я поряд з ним щаслива.
І байдуже що серце на шматки…
#11 в Любовні романи
#3 в Короткий любовний роман
#9 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.12.2024