9.2

 ― Добрий ранок… ― тягну розгублено. 

Дзвінок лікаря заскочив зненацька. 

Вікна кухні виходять на двері під’їзду, і я не можу стриматись, щоб не поглянути як Марк з Грициком виходять у двір. Зависаю, з щемом спостерігаючи як велика чоловіча постать ніжно тримає за руку маленького хлопчика. Схиляється до нього, підлаштовується. Милуюсь. Переконую себе, що сином милуюсь. Але десь у глибині душі розумію ― ними обома. Скільки разів я фантазувала про таку картинку, скільки разів вона мені снилась, і я прокидалась уся в сльозах. А тепер ось реальність, а мене дрижаки хапають від страху. 

― Діано! Ви тут? ― чується занепокоєне. 

Голос повертає зі світу фантазій. 

― Так-так! ― поспіхом відповідаю, червоніючи від зніяковіння. 

― Як почуваєтесь?

― Добре… ― бормочу. Розумію, що відповідь трохи “на відчепись” і поспіхом додаю. ― Нога майже не турбує. Я навіть більш-менш можу на неї спиратись.

― Та все ж не спирайтесь… ― застерігає. У голосів вчувається легка посмішка. Чудовий він все-таки лікар. ― Побережіться. Такі травми бувають підступні. 

― Обов’язково. 

― Я вас записав до себе на прийом. На дванадцяту в понеділок. Підходить? 

Трохи розгублююсь.

― Так, звісно. Дякую! ― бормочу. 

Геть забула, що дійсно мала взяти талон. Але якось не до того було. Й по правді я забула. Стільки подій.

― З нетерпінням чекатиму зустрічі. 

― Я теж… ― машинально промовляю. 

Й лиш за секунду розумію, що бовкнула. 

― Приємно… ― звучить у слухавці. ― Тоді до зустрічі, Діано. 

― До зустрічі, ― вирубаю телефон. 

Ну от навіщо я це сказала, навіщо ― докоряю собі. Здається, я Денису сподобалась, він натякає на продовження знайомства, і я щойно дала йому марну надію. Бо, по правді, зараз геть не в ресурсі для нових стосунків, мені б зі старими розібратись.  

Погляд мимоволі переміщується на майданчик. Там Грицик старанно залазить на гірку по драбині, а тоді зі сміхом з’їжджає униз. А вже при самій землі Марк його ловить й високо підкидає, змушуючи заливисто реготати. 

Закидаю голову, стримуючи емоції, відходжу від вікна. Занадто зачіпає. Але сміх сина, такий щирий й нестримний, гарна компенсація за мої емоційні гойдалки. Хай розважиться. А я обід приготую. 

Дістаю з морозилки курячі гомілки. Кидаю на розморозку. Засипаю в мультиварку рис. Просто й скромно, але це здорова їжа. Легше було себе адаптувати під дитячі потреби, ніж готувати малому окремо. А Марк… ну я його не збираюсь вражати кулінарними витребеньками. 

Коли телефон дзвонить вдруге, уже ставлю запікатись курку. Цього разу це таки Ліда. 

― Привіт, Лідусь, ― затискаю слухавку плечем. ― Як Стефа?

― Все гаразд, ― запевняє. ― Ніка більше перелякалась, ніж воно було того варте. Але з дітьми краще перебдіти.

― Так отож… ― погоджуюсь. 

Відходжу від плити. Ноги знов несуть до вікна. Тепер хлопці щось будують в пісочниці. Вони гуляють вже значно довше, ніж пів годити, але я не проти. Видно, що все гаразд, між ними повне порозуміння. Й тривога нарешті притлумлюється. 

― Ти краще розкажи, як в тебе справи… ―просить Ліда.

Знизую плечима, наче вона може побачити.

― Нормально.

― А Марк?

― Гуляє у дворі з малим, ― зітхаю.

― Ти розказала?

― Довелось?

На якусь мить запановує мовчанка. А потім Ліда твердо заявляє:

― Ну, і правильно, Ді! Ти не мала через таке проходити сама. Дитину робили двоє, а огрібаєш лише ти.

― Лідусь… я не обгрібаю, ― вкотре переконую. ― У нас все гаразд!

Гриць безпроблемна дитина, щиро вважаю, що мені з ним пощастило.

― Угу… я бачила. Ні аліментів, ні підтримки… 

Ліда бурчить і сердиться. Вона завжди вважала, що Марк бодай матеріально мав би брати участь у житті сина, якщо не хотів бути батьком. Й бісилась, коли я гордо заявляла, що сама впораюсь. 

― То що тепер?

― Не знаю…

Знову знизую плечима. Занадто мені подобається картинка, яку бачу. Аби не прикипіти до неї душею… 

― Даси другий шанс?

Кусаю губи.

― Дам просто шанс спробувати бути батьком…

― А ти?

― Що я? ― щиро дивуюсь. ― Щасливий Гриць, і я поряд з ним щаслива. 

І байдуже що серце на шматки…