Розділ 9

Після сніданку, поки Гриць дивиться порцію ранкових мультиків, Марк знову береться за лікування. Й знову його ласкаві доторки пробуджують бурю емоцій в моїй душі. Невинні процедури перетворюються на справжнісінькі тортури. І я твердо вирішую, що наступні перев’язки робитиму сама собі. Ну його! Занадто сильно він мене бентежить. Я не можу собі дозволити знову наступити на ті самі граблі.

А після мультиків моя хороша дитина вже звичним рухом забирається мені під бочок, підіймає голову й тихо питає: 

― Гуляти?

З відчаєм дивлюсь на перебинтовану ногу.

― Сонечко, ― поправляю розтріпаного чуба. ― Мама хворіє. Пам’ятаєш? У неї болить ніжка. Тому сьогодні гуляти аж ніяк. 

Бачу як сумно кривиться моська сина. Хоче заплакати через відмову, але й мене йому шкода. Дитяче серденько розривається від емоцій. 

― Ну, Зайчику, ― чмокаю його в лобик. ― Ми завтра підемо. І навіть на далекий майданчик. Той, що з гірками й великим замком, згода?

На той майданчик ми ходимо не часто. Він направду далеченько, й інколи, коли Гриць особливо стомиться, мені доводиться нести його на руках. Але він чудовий, й Грицику там дуже подобається. Шкода, що в нашому дворі стандартні гойдалки, пісочниця і гірка. 

― Якщо дозволиш, я можу з ним сходити на прогулянку, ― лунає несподіване. 

Навіть не підозрювала, що Марк чує наш тихий шепіт. Після того як перебинтував мені ногу, він витягнув свій ноутбук, присів за стіл і заглибився в якусь роботу. Я не відволікала. Знала, який він трудоголік. Й насправді хоч трохи розслабилась. 

Бути з ним поруч, в одній кімнаті здавалось справжнісіньким випробуванням. Марк ударявся випромінювати якусь незрозумілу, сильну й одночасно манливу ауру. Відразу хотілось червоніти й розтікатись калюжкою. А ще чомусь глянути в дзеркало, чи не розтріпалось волосся, а на підборідді не залишились рештки каші ― оце була б ганьба. 

― Я… я не знаю, ― розгублено кліпаю. 

Син відразу випростовується й зацікавлено глипає в сторону Марка. 

― Гуяти з Мак-Дуг? Мам? ― повільно повертається до мене. 

― А ти хочеш? ― дивлюсь на Марка, що відсуває в сторону ноут. 

― Хоцу! ― замість нього раптово відповідає син. ― Хоцу з Мак-Дуг. Мона, мам?

Знову вражає те, яке легко приймає в ряди своїх. Невже дійсно відчуває? А може хитрує? Дітки бувають дуже кмітливими. 

Задумуюсь й за секунду здогадуюсь про причину мотивації.

― Підозрюю, ти хочеш, бо до “замку” Мак-Дуг може тебе понести, ― розгадую хитрість. 

Малий опускає вії, червоніє. Але промовляє досить твердо:

― Мак-дуг сильний. І я сильний. Їв касю, піду сам. З Мак -Дугом!

Після такої запальної промови нічого не лишається, як запитально глянути на Марка:

― Марк…

А той і радий вхопитись за можливість, відчуваючи таку підтримку.

― Ді, от бачиш. Все буде гаразд.

А я вагаюсь. Вони тільки познайомились. Приглянулись. І тут збиратись на майданчик. 

Тривога роз’їдає.

― Марку, ти ж з такими малими не проводив час. Вони непередбачувані, мінливі, непостійні... 

Гриць дуже спокійна дитина, мені здається з ним ніколи й проблем не було. Але раптом все ж Марк з ним не впорається. Мені відверто страшно.

― Кішко, все буде гаразд! Ми ладнаємо.

Насуплююсь.

― Навряд чи ти уявляєш… ― обережно намагаюсь попередити.

― Мені треба вчитись!

― Ма-а-а, ― встряє у розмову Гриць, якому набридло чекати. ― Я буду цемним! Я слухатимусь. 

Все одно сумніваюсь. 

― Цесно. Я буду цемним. 

Він так просить, що серце стискається. Мені завжди було важко йому відмовити. 

Дивлюсь на дві однаково прохаючі моськи й моя впевненість похитується. 

― Але на майданчику біля будинку. Тут під вікнами, ― суворо кажу, намагаючись не звертати, як осявають усмішки напружені обличчя. Такі речі в мені відразу всю суворість нищать. ― і лише на пів годинки. Чули?

Кивають синхронно, наче два китайських бовванчики.

― Тоді спробуймо, Марку… ― приречено зітхаю.

Радість цих двох не описати словами. А в мені поселяється таке дивне відчуття, що це початок чогось нового, нового етапу життя, витка долі. Чогось, що знову надасть мені корисний урок. Й сподіваюсь він не буде настільки болючим. 

А як тільки закінчую збирати малого, цілую на прощання й з важким серцем випроваджую з квартири, чую як десь в кімнаті починає награвати телефон. 

Поспіхом шкутильгаю туди, з чіткою впевненістю, що це дзвонить Ліда, спитати як в мене справи. Але на екрані незнайомий номер. 

З легким збентеженням підіймаю слухавку й чую бадьоре. 

― Вітаю, Діано! Це Денис. Як ваші справи?