8.2

Мені вартує чимало зусиль, щоб тримати емоції під контролем. Навіть м’який докір щодо здоров’я намагаюсь різко обрубати. Я зникнення Марка вдруге переживу, а от Гриць, що вже так горнеться до нового друга. 

Відволікаю малого, запитую щось буденне, звичне, й майже не чую відповідей. Сама дивуюсь, як вдається так ладно підтримувати розмову та ігнорувати Марка. Мені “Оскара” можна дати за роль “Міс Байдужість”. Лише раз почуття вихлюпуються через край, коли сам Марк нагадує про наші сніданки, ранкові традиції. Тоді знову щемить у серці, й на мить поринаю у спогади. Але лише на мить. Жорстока реальність нагадує про себе вчасно, поки я ще не розхтіклась рожевою калюжкою. 

― Бацис? Бацис? ― показує мені на порожню тарілку Гриць, відволікаючи від роздумів. Це він вперше на моїй пам’яті  до крихти доїв сніданок. ― Я зів! ― гордовито задирає носа. ― І буду я Мак-Дуг!

― Будеш, ― посміхаюсь. ― Самій ложка до рота не лізе. Нудить під ребрами. 

― Кішко, тобі теж треба їсти! Щоб сили були! І ліки випити. Нанести мазь та перебинтувати ногу. 

― Знаю, ― насуплююсь. 

Ця його турбота все більше й більше непокоїть. Не розумію мети, а коли не розумію ― бішусь. А може він собі вирішив, що прикрашатиму його дні, поки в місті. Знову зігрівати ліжко, наївно кліпати віями, слухаючи побрехеньки. 

― Марку, навіщо ти тут? ― відкладаю ложку, втративши терпець.

― Я тобі допомагаю. Знайомлюсь з си… з Грицем, ― швидко виправляється, помітивши мій суворий погляд, й підморгує малому. Той відразу ж широко всміхається у відповідь. 

― Познайомився! А далі що?

― Далі, ― відкидається на спинку стільничка. Задумливо обводить мене очима. ― Ти ж не думаєш, що я просто поїду й знову забуду про тебе, про нього… Він мій син. І хай я досі цього не знав, не брав участі в вихованні, в його житті, то тепер я хочу. І маю на це повне право. Ти проти?

Відвертаюсь, дивлюсь у вікно.

“Проти”, ― хочеться кричати. Проти, тому що досі боляче. Я тільки зараз це усвідомлюю. Але є Гриць. І йому потрібен тато. 

― Ти ж розумієш, що це відповідальність? ― тихо промовляю. Навіть не усвідомлюю, як напружено стискаю пальцями стільницю.

― Не маленький, звісно розумію, ― бурчить у відповідь.

А мене поколює неприємне передчуття. 

― А те, що якщо раптом зникнеш, це буде для нього удар? ― різко повертаюсь. Дивлюсь в очі. ― Ти мене вже якось кинув. Я, як бачиш, пережила. Але Гриць геть інша справа. Його образити не дам!

Так міцно стискає щелепи, що здається от-от тріснуть.

― Діано, я помилився, пробач! Дійсно пробач. Мені шкода. Мої слова не виправлять минулого, моє щире зізнання теж. Я можу тільки впливати на майбутнє. Більше я тебе не залишу!

Серце роздирається на шматки.

― Як можу вірити тобі, Марку! ― ледь стримую емоційний вигук.

Але він все одно виходить трохи голоснішим, ніж треба. Й Гриць зацікавлено підіймає голову. 

Затамовую подих.

― Можеш вірити. Я засвоюю уроки. Я думав, що вчиняю правильно. Я помилився. Мені шкода…

Гірко посміхаюсь.

― А що як ти знову будеш думати, що правильно вчиняєш? Знову вирішиш мене, нас від чогось берегти, й зникнеш? Як мені тоді йому це пояснювати? ― киваю в сторону сина.

Насуплюється. Стискає руки в кулаки.

― Вір мені. Синові потрібен батько. А він потрібен мені. 

Його губи здригаються, наче хоче ще щось додати, але мовчить. 

Стискає зуби, так що здається покришаться. Прийняти це рішення, довіритись знову, важко. Й страшно. За Гриця. Впустити Марка в наше життя. В таке звичне, розмірене, виважене. Переробляти геть усе… 

Але дивлюсь на сина. Як він старанно шкрябає ложкою, вигрібаючи залишки каші. Личко перемазана, але таке задоволене, усміхнене, що серце тремтить. 

― Гаразд… ― повільно кажу. ― Але поки ти просто друг. Поки…

― Діано! ― звісно невдоволений.

Та я вперто задираю підборіддя.

― Це моє останнє слово. Я не можу відразу йому відкрити правду, а потім шукати виправдання, чому ти нас покинув. Пояснити що друг десь подівся набагато простіше ніж тато.

Бачу як хоче заперечити, але стримується. Нам обом потрібно йти на компроміси. Мій компроміс ось такий. Й схоже Марк це розуміє...