Розділ 8

Діана

Ранок відчувається особливим. Не таким як завжди. 

Солодко потягуюсь, виструнчуюсь, тягнусь носочками вперед, і лиш, коли ногу прострілює біль, згадую, що відбувалось вчора. 

Дрижаки обхоплюють з маківки й до п'ят, різко повертаюсь, накриваю долонею порожнє місце. Грицик! Де він? Ми спали разом, невже я не відчула, коли він прокинувся. Тіло ошпарює окропом.

А в домі ж Марк, і нікого більше. 

Відкидаю різко ковдру, вскакую на ноги, знову забувши про травму. Тихо охаю від нового витка болю. 

А коли, продихавши крізь зуби, приходжу до тями, вловлюю ледь чутні голоси з кухні. Чоловічий та дитячий, Грицика й Марка. Й в серці чомусь винувато поколює. А тривога наростає. Як хлопці поладнали, що йому сказав Марк? Зізнався, що батько? Волосся на голові ледь не дибки.

Як взагалі він впорався з маленькою дитиною. Чи впорався… А раптом малий кудись поліз, поранився… Марк же геть не вміє з дітьми, не знає.

Ледь не бігцем, забувши про травму, підлітаю до дверей.

Аромати ванілі просочуються відразу, як ширше прочиняю. Завмираю на порозі. Я пам’ятаю цей запах. Сніданки, що Марк готував, його турботу. 

Серце знову дає про себе знати. Навіть легенько тру груди, щоб вгамувати біль. Й раптом чую, як тихим дренькотом спалахує на телефоні будильник. В такий час я завжди вставала й збирала Гриця до садка, а сама на роботу. 

Мигцем вимикаю, насуплююсь. Я ще ж нікому не повідомила, що йду на лікарняний. Директорці точно не сподобається. Мимоволі стискаюсь від усвідомлення, що зараз почнеться. Це раніше я була така зухвала й смілива. Зараз кудись поділась моя сміливість. Страх втратити роботу, не змогти забезпечити сина тисне непід'ємною брилою. Звісно, з голоду ми не помремо, є батьки, в них завжди можна попрохати допомоги. Але я не хочу, не маю права. Вони й так стільки всього для мене, для нас зробили, хай тепер насолодяться другою молодістю, власними кар’єрними звершеннями й часом удвох. 

Повагавшись все ж набираю. Тільки не директорку, секретаря, Марину Вікторівну. Вона у нас просто золото. Чи не єдина з усього колективу, яка не втратила співчуття та людяність, і до мене ставиться приязно. 

― Ох, Діано, це жахіття! ― бідкається, як тільки розповідаю про свої пригоди. ― Щастя, що не під колеса потрапила. 

― Ага, ― киваю. А сама краєм вуха прислухаюсь, до того, що робиться на кухні. Там затихли. 

― Лікарняний буде?

― Буде, ― зітхаю. ― Але не знаю наскільки. Лікар поки до понеділка дав. А там на огляд до нього, й він розкаже, що далі. 

― Угу, ― мугикаю, напружено кусаючи губу.

― Ок, тримайся. Не забудь, як закриватимеш, поставити усі печатки, щоб вчасно лікарняні надійшли. Тобі щось потрібно? Допомога якась... 

― Ні, все є! ― запевняю. Спішу завершити розмову. 

― Ну, дивись. Дзвони… 

Ми нарешті прощаємось. А тиша на кухні починає турбувати. 

Обережно, ледве спираючись на носочок, просуваюсь до дверей. Й завмираю, бачачи як довірливо Гриць тулиться до Марка. Ось так поряд вони настільки схожі, що щемить у серці. Чиста невинна дитяча тяга до чоловіка вина й неозброєним оком. Сину не вистачає уваги, і це помітно. Не вистачає спілкування. Раніше він багато часу проводив з моїм татом. Але вже понад рік ми живемо одні. А Грицю так необхідна чоловіча рука. 

Проте разом з провиною в грудях підіймається страх. Бо навіть зараз видно наскільки син прив’язався до Марка. Він ні з ким ніколи так швидко не йшов на контакт. Я вже мовчу про те, щоб дозволити себе обійняти. Й саме це лякає. Бо як не сьогодні, завтра Марк поїде. Й моя дитина відчуватиме знову біль від розлуки. 

― Ходімо куштувати, супер герой! ― жартує Марк. 

Знову підхоплює сина на руки, трішки, буквально на сантиметр підкидає, ловить притуляє до себе. Ще щось йому шепоче. А в мене в вухах шумить, й тривога наростає. Ледь вдається натягнути посмішку.

― А мені можна буде скуштувати? ― питаю, переключаючи увагу на себе.

Й з болем розумію. Що Гриць хоч і прагне повернутись до мене, не тягнеться до рук, як робив це завжди, а залишається спокійно сидіти у Марка. 

Мені вартує чимало зусиль, щоб тримати емоції під контролем. Навіть м’який докір щодо здоров’я намагаюсь різко обрубати. Я зникнення Марка вдруге переживу, а от Гриць, що вже так горнеться до нового друга. 

Відволікаю малого, запитую щось буденне, звичне, й майже не чую відповідей. Сама дивуюсь, як вдається так ладно підтримувати розмову та ігнорувати Марка. Мені “Оскара” можна дати за роль “Міс Байдужість”. Лише раз почуття вихлюпуються через край, коли сам Марк нагадує про наші сніданки, ранкові традиції. Тоді знову щемить у серці, й на мить поринаю у спогади. Але лише на мить. Жорстока реальність нагадує про себе вчасно, поки я ще не розхтіклась рожевою калюжкою. 

― Бацис? Бацис? ― показує мені на порожню тарілку Гриць, відволікаючи від роздумів. Це він вперше на моїй пам’яті  до крихти доїв сніданок. ― Я зів! ― гордовито задирає носа. ― І буду я Мак-Дуг!

― Будеш, ― посміхаюсь. ― Самій ложка до рота не лізе. Нудить під ребрами. 

― Кішко, тобі теж треба їсти! Щоб сили були! І ліки випити. Нанести мазь та перебинтувати ногу. 

― Знаю, ― насуплююсь. 

Ця його турбота все більше й більше непокоїть. Не розумію мети, а коли не розумію ― бішусь. А може він собі вирішив, що прикрашатиму його дні, поки в місті. Знову зігрівати ліжко, наївно кліпати віями, слухаючи побрехеньки. 

― Марку, навіщо ти тут? ― відкладаю ложку, втративши терпець.

― Я тобі допомагаю. Знайомлюсь з си… з Грицем, ― швидко виправляється, помітивши мій суворий погляд, й підморгує малому. Той відразу ж широко всміхається у відповідь. 

― Познайомився! А далі що?

― Далі, ― відкидається на спинку стільничка. Задумливо обводить мене очима. ― Ти ж не думаєш, що я просто поїду й знову забуду про тебе, про нього… Він мій син. І хай я досі цього не знав, не брав участі в вихованні, в його житті, то тепер я хочу. І маю на це повне право. Ти проти?