Розділ 8

Діана

Ранок відчувається особливим. Не таким як завжди. 

Солодко потягуюсь, виструнчуюсь, тягнусь носочками вперед, і лиш, коли ногу прострілює біль, згадую, що відбувалось вчора. 

Дрижаки обхоплюють з маківки й до п'ят, різко повертаюсь, накриваю долонею порожнє місце. Грицик! Де він? Ми спали разом, невже я не відчула, коли він прокинувся. Тіло ошпарює окропом.

А в домі ж Марк, і нікого більше. 

Відкидаю різко ковдру, вскакую на ноги, знову забувши про травму. Тихо охаю від нового витка болю. 

А коли, продихавши крізь зуби, приходжу до тями, вловлюю ледь чутні голоси з кухні. Чоловічий та дитячий, Грицика й Марка. Й в серці чомусь винувато поколює. А тривога наростає. Як хлопці поладнали, що йому сказав Марк? Зізнався, що батько? Волосся на голові ледь не дибки.

Як взагалі він впорався з маленькою дитиною. Чи впорався… А раптом малий кудись поліз, поранився… Марк же геть не вміє з дітьми, не знає.

Ледь не бігцем, забувши про травму, підлітаю до дверей.

Аромати ванілі просочуються відразу, як ширше прочиняю. Завмираю на порозі. Я пам’ятаю цей запах. Сніданки, що Марк готував, його турботу. 

Серце знову дає про себе знати. Навіть легенько тру груди, щоб вгамувати біль. Й раптом чую, як тихим дренькотом спалахує на телефоні будильник. В такий час я завжди вставала й збирала Гриця до садка, а сама на роботу. 

Мигцем вимикаю, насуплююсь. Я ще ж нікому не повідомила, що йду на лікарняний. Директорці точно не сподобається. Мимоволі стискаюсь від усвідомлення, що зараз почнеться. Це раніше я була така зухвала й смілива. Зараз кудись поділась моя сміливість. Страх втратити роботу, не змогти забезпечити сина тисне непід'ємною брилою. Звісно, з голоду ми не помремо, є батьки, в них завжди можна попрохати допомоги. Але я не хочу, не маю права. Вони й так стільки всього для мене, для нас зробили, хай тепер насолодяться другою молодістю, власними кар’єрними звершеннями й часом удвох. 

Повагавшись все ж набираю. Тільки не директорку, секретаря, Марину Вікторівну. Вона у нас просто золото. Чи не єдина з усього колективу, яка не втратила співчуття та людяність, і до мене ставиться приязно. 

― Ох, Діано, це жахіття! ― бідкається, як тільки розповідаю про свої пригоди. ― Щастя, що не під колеса потрапила. 

― Ага, ― киваю. А сама краєм вуха прислухаюсь, до того, що робиться на кухні. Там затихли. 

― Лікарняний буде?

― Буде, ― зітхаю. ― Але не знаю наскільки. Лікар поки до понеділка дав. А там на огляд до нього, й він розкаже, що далі. 

― Угу, ― мугикаю, напружено кусаючи губу.

― Ок, тримайся. Не забудь, як закриватимеш, поставити усі печатки, щоб вчасно лікарняні надійшли. Тобі щось потрібно? Допомога якась... 

― Ні, все є! ― запевняю. Спішу завершити розмову. 

― Ну, дивись. Дзвони… 

Ми нарешті прощаємось. А тиша на кухні починає турбувати. 

Обережно, ледве спираючись на носочок, просуваюсь до дверей. Й завмираю, бачачи як довірливо Гриць тулиться до Марка. Ось так поряд вони настільки схожі, що щемить у серці. Чиста невинна дитяча тяга до чоловіка вина й неозброєним оком. Сину не вистачає уваги, і це помітно. Не вистачає спілкування. Раніше він багато часу проводив з моїм татом. Але вже понад рік ми живемо одні. А Грицю так необхідна чоловіча рука. 

Проте разом з провиною в грудях підіймається страх. Бо навіть зараз видно наскільки син прив’язався до Марка. Він ні з ким ніколи так швидко не йшов на контакт. Я вже мовчу про те, щоб дозволити себе обійняти. Й саме це лякає. Бо як не сьогодні, завтра Марк поїде. Й моя дитина відчуватиме знову біль від розлуки. 

― Ходімо куштувати, супер герой! ― жартує Марк. 

Знову підхоплює сина на руки, трішки, буквально на сантиметр підкидає, ловить притуляє до себе. Ще щось йому шепоче. А в мене в вухах шумить, й тривога наростає. Ледь вдається натягнути посмішку.

― А мені можна буде скуштувати? ― питаю, переключаючи увагу на себе.

Й з болем розумію. Що Гриць хоч і прагне повернутись до мене, не тягнеться до рук, як робив це завжди, а залишається спокійно сидіти у Марка.