7.2

З якимось дивним щемом дивлюсь, як Гриць підсовує до дзеркала у ванній дивний пластиковий стільчик. Навіть в якийсь момент пориваюсь кинутись допомогти. Стілець не важкий, але мені настільки хочеться його вберегти від зайвих труднощів, що просто немає сил терпіти. Проте натикаюсь на серйозний зосереджений погляд.

― Я сям! ― з несподіваною твердістю заявляє. Й продовжує волочити незручну підставку до вмивальника.

Підіймаю руки догори. 

― Звісно, друже. 

Він киває, вмощує стілець. А потім доволі спритно стає на нього й тягнеться до щітки у склянці й зубної пасти. Доводиться міцно стиснути зуби, щоб і тут не кинутись допомагати. В малого є характер і гордість. І я несподівано розумію, що навіть у таких дрібницях пишаюсь ним. 

Сам берусь до гігієнічних процедур, краєм ока спостерігаючи, як Гриць зосереджено вичавлює яскраво-оранжевий гель й возить щіткою по зубах. 

А після йдемо готувати “касю”.

― Допоможеш мені? ― прошу. Тільки для того, щоб налагодити контакт, зробити ще ближчим. 

Насуплено киває. Але в яскравих оченятах спалахує цікавість і азарт.

― Тоді підказуй. Де каструля? 

Син цілеспрямовано тягнеться до дверець під робочою стільницею. І звідти я дійсно дістаю білу, прикрашено червоними квітами каструлю.

― Ця для каші?

― Ця, ― запевняє. 

― Тоді набираємо в неї воду. 

Малий тягнеться до кухонного табурета. Він значно важчий за пластикову підставку. Пихтить, намагаючись підсунути його до столу. 

― Сам? ― запитую перш ніж запропонувати допомогу

Невдоволено морщить носа. Відсапується. 

― Ні, ти допомагай! ― подумавши відступає. 

Переношу стілець. Й повернувшись до малюка, несподівано завмираю. Шокований, навіть поворушитись не можу, просто переварюю цю картинку, яка наче зі сну. Гриць мило, довірливо протягає до мене руки. Стьопка теж так робив, коли прохав маму взяти його на ручки. 

Це якийсь новий досвід, нова емоція. В грудях наче розливається теплий віск. Мої пальці тремтять. 

Я сковтую несподівану грудку в горлянці. Підхоплюю малого під пахви й ставлю на сидіння. 

Вперше торкаюсь сина. Долоні наче струмом пронизує. Тремтіння пробігає від кінчиків пальців до самого серця. Інстинктивно хочеться стиснути сильніше, пригорнути, обійняти. Бажання до біса сильне, непереборне. Я ледь себе опановую і розтискаю руки. Боюсь злякати. Й тепер в долонях відчуваю якесь дивне, сисне відчуття порожнечі. 

― Воду набереш, ось стільки, ― вказую пальцем на третину каструлі. Голос несподівано хрипне. 

Гриць зосереджено киває, навіть не підозрюючи як простим, звичним рухом перевернув всю мою душу. Поки відкриває кран, та слідкує за потоком води. Я дістаю молоко й запалюю конфорку. 

― Усе! ― оголошує.

Ставлю каструлю на вогонь.

― А тепер підказуй, де в мами крупи, вермішель…

― Там! ― маленький пальчик тикається в сторону верхніх шафок. 

Відчиняю скрипучі дверцята й дійсно знаходжу усе різноманіття, яке тільки можна вигадати. Пакет з манкою теж трапляється на очі. Відміряю певну кількість і починаю  повільно всипати в воду. Додаю цукор, сіль. Навіть знаходжу пакетик ваніліну й зовсім трішки, на кінчику ножа, додаю і його.

― Знаєш, в чому секрет супергеройської каші?

Хитає головою.

― Манку треба сипати в холодну воду, тоді грудочки й не з’являться. А вже коли вона закипить ми додамо молока.

Гриць так уважно слухає. Занадто уважно, як для дитини. Та і я намагаюсь говорити з ним, як з дорослим. Не вмію я спілкуватись з дітьми по-дитячому. Може якби був з ним від народження…

Провина знову легенько сіпає в нутрощах.

Відганяю її, починаю доливати молоко, аби чимось зайняти голову й руки. 

― Вона як морозиво! ― сопить збоку Гриць. По кухні вже пливуть аромати ванілі. 

― І на смак не гірше! ― запевняю. 

Стишую вогонь. А через кілька хвилин виключаю. Й додаю для смаку трохи вершкового масла. 

― Ходімо куштувати, супер герой! ― повертаюсь до малого. Вже впевненіше підхоплюю на руки. 

― Тільки спершу остудимо. Де твоя тарілка?

― А мені можна буде скуштувати? ― несподівано чую голос Кішки.