Розділ 7

Марк

Попри те, що диван короткий, й одна нога впирається в бильце, а інша звисає, сплю так солодко, як, здається, ніколи в житті не спав. 

Ледь вдалось вчора вгомонити Кішку й запевнити, що сам розберусь і влаштуюсь. Попрохав лиш показати, де лежить свіжа постіль. А прилади особистої гігієни та одяг у сумці, я ж у відрядження їздив, все з собою. 

Пізно, але набрав Алекса. Знав, що ще не спить. Попередив, що мене якийсь час не буде, з особистих причин. Проігнорував всі намагання дізнатись, які-такі справи у мене намалювались. Чомусь поки нікому не хотілось розповідати ні про Кішку, ні про сина. Не забобонний, але… Раптове бажання тримати в таємниці було несподіваним, дивним. Не логічним. Але піддався йому, й припинив розмову. А далі відрубився, як немовля. 

Вночі снилась Кішка. Снилось минуле. Та сама розмова, пекуча, болісна. Але в тому вигаданому, сонному світі я дізнавався таки про вагітність, не говорив страшних, образливих слів. Був поряд, оберігав свою Кішку, спостерігав всю вагітність, від ніжного пуп'янка, ледь помітного животика, до кругленького гарбузика, якого так хотілось торкатись, тулитись вухом, щоб чути своє ненароджене дитя, тримати долоню, щоб кожен поштовх маленької ніжки відкарбовувався у ній наче печать. І тримав на руках новонародженого сина, маленького, крихітного і такого прекрасного. 

Коли прокинувся, руки ще відчували тепло маленького дитячого тіла. І щось болісно стискалось у грудях. Наче відкривши очі, втратив щось важливе й дороге. 

Хоч і не сплю уже, але тихо лежу на ліжку. Переварюю події вчорашнього дня. Усвідомлюю глибину свого тупого вчинку. Як образив свою Кішку, як підвів, відвернувся, коли був потрібен. 

Я пам’ятаю яким був новонародженим молодший брат. Схожий на зморщене печене яблуко. Постійно плакав й страждав то від кольок, то від діатезу. Мама з ніг збивалась, доглядаючи за ним. Але в мами був тато, був я, уже досить дорослий, щоб довірити якусь справу. А в Діани? Був хтось з нею поряд, коли відчувала біль та втому, допомагав заколихати вночі сина, зробити суміш в пляшечці, просто забавити дитину, щоб вона могла вийти з дому й погуляти. Сама. Без дитячого візочка. Без слінга. Без пакетів з продуктами. 

Усвідомлення, що я повний дурень, нагрібає з головою. Просто цілковитий. Помилку, яку вчинив, так просто не виправиш. Не компенсуєш. А найголовніше, що я підвів. Сильний чоловік, що мав захищати, бути кам’яною стіною, в якийсь момент злився. Й буквально просрав свою сім'ю. Щасливе майбутнє. Кохану жінку. 

У скронях стукотить провина. Діана права, нічого вже не зміниш, минуле не повернеш. Хіба в снах, де я все виправляю, де існує друга гілка реальності, як у фантастичних фільмах. 

І я навіть не уявляю що можу зробити, щоб хоч трохи наблизити ці дві гілки одна до одної. Єдине, що тепер знаю, більше ніколи їх не залишу. Більше ніщо не змусить мене відректись від найважливіших людей у моєму житті. Й можливо колись Кішка знову погляне на мене як раніше, очима, в яких більше не ховається втома та сум. 

Поступово за вікном сіріє осіннє небо. Починає світати. В якусь мить я раптово чую тихі, дитячі кроки, обережні, полохливі. Й затамовую дихання. 

Кроки стихають теж. Але все одно відчуваю присутність сина. В кімнаті раптово стає душно. В грудях щось стискається наче величезний еспандер. Син. Мій син. Подумати тільки, у мене є син! Частинка мене, частинка Кішки. Неймовірний, божевільний коктейль. Маленький хлопчик, який навіть не підозрює, що в його житті з’явилась нова людина, його батько. І тепер все зміниться.

Чую тихе сопіння. Повільно відкриваю очі, обережно припідіймаюсь. Гриць стоїть у дверях. Босий, скуйовджений. В синій піжамі з динозаврами. В нього моє волосся, темне й кучеряве. І кирпатий носик Кішки, її зелені очі. Він дивиться на мене її поглядом. Насторожено, але з цікавістю. 

І я мимоволі усміхаюсь.

― Привіт... 

― Пииіт… ― шепелявить. Засовує пальця в рота й починає смоктати. У Стьопки, брата, теж була така звичка, особливо, коли хвилювався або чогось боявся.

― Я Марк. Друг. Пам’ятаєш? ― нагадую. ― Друг мами…

― Мак-Дуг, ― киває. 

Витягує пальчик. 

Кидаю погляд на двері. Діана певно спить. Знеболювальне їй виписали сильне. Колись мені теж доводилось його пити, як зуба виривали. Від нього рубить страшенно. А в Кішки ще й стрес та втома. Звісно, вона не жалілась, але ж і я не сліпий… Тому й будити не хочу, хай відпочине. Проте, що мені далі робити? Я вже дуже давно не спілкувався з малюками. Доведеться екстрено проходити курс молодого татуся. 

Від думки, що це мій син, знову кидає в жар.

― Мама спить? ― про всяк випадок уточняю.

Гриць підтискає пальчика до губ і робить характерний жест. 

― І в садочок ти не йдеш? Так? ― пригадую, як обіцяла Діана. 

Малий так завзято мотає головою, що мимоволі усміхаюсь. Я теж садок не любив, особливо суп і спати.

Гарячково вигадую, чим відволікти й забавити дитину. 

― А ти чистив зуби, Гриць? 

Задумуюсь, а такі маленькі, власне, чистять зуби… Ніби повинні… Є ж дитячі пасти…

Морщить носа, точно як Діана.

― І я не чистив. Але треба. Згоден? ― рішуче відкидаю ковдру. ― Щоб зубки були здорові. 

Мотає головою. 

З мотивацією в таких малюків просто біда. 

― Зато якщо почистиш зуби, я тобі приготую найсмачнішу у світі кашу, ― на ходу додумуюсь. Погодувати його теж потрібно. І каша таки непоганий варіант. ― Ти такої не їв, я тобі обіцяю 

― Касю, ― кривиться. 

Ну звісно, щоб малюки та й любили кашу. Їм солодощі, смаколики подавай.

― Не просто кашу, для супер героїв, ― встаю на ноги, швидко натягую спортивки. ― Від неї ростуть, як на дріжджах, і стають сильними, як ведмеді. Хочеш?

Задумується. Пальчик в роті рухається швидше.

― А ти? ― нарешті виймає його з рота.

― І я! Теж почищу. І мені буде каша, ― з полегшенням киваю. ― Ти ж бачиш який я великий і сильний, завжди її їм. І для мами приготуємо…