6.2

Рука все ще тягнеться до рушника на гачку, інша спирається на стіну. Прикриватись пізно. Та й ризиковано ― перестану опиратись ― впаду. Ванна від води й мила слизька, я сама слизька. Рівновагу ледь тримаю. 

На шкірі від холоду з'являються сироти. А я все одно стою застигла ― ні в сих ні в тих. 

― Я допоможу… ― першим оговтується Марк. Делікатно відводить очі, хапає рушник. ― Не рухайся!.

Опускаю вії, щоками вже повзе рум’янець. Стає спекотно, задушливо.

Відчуваю, як бережно загортає, осушує вологу на тілі, підхоплює на руки. Не встигаю оком змигнути, як опиняюсь знову на дивані. 

― Мені б одягтись… ― їжачусь. Уже не від холоду, швидше від зніяковіння.

― Кхм.. звісно… ― відкашлюється. ― Скажи, де знайти одяг, я принесу. 

― Я сама, ― заперечую. ― Грицько спить. Розбудиш, як шукатимеш.

― Не розбуджу. Вір мені!

Невдоволено підтискаю губи. 

― Друга полиця зверху. Там блакитна флісова піжама. 

Коливаюсь. Нервово прикушую губу. А білизна… що з білизною робити? Навряд чи, наважусь попросити принести її. Це все настільки інтимно, настільки незручно, ніяково і разом з тим лоскоче дивним відчуттям у животі.

Дивлюсь сором’язливо з-під вій.

― Що ще, Діано?

― Може все ж сама? ― як це проговорити вголос? 

― Кішко, досить нервувати! Що ще тобі потрібно? Трусики, топ?

Щокам гаряче. 

― Так… ― голос тихіший за мишачий писк. Наче хто здавав шию міцним захватом.

― Де вони?

― В комоді. Верхня шухляда, ― здається, промовляю одними губами.

Киває. Зникає за дверима кімнати. Я насторожено прислухаюсь. Але навіть скрипу дверець не чую. Й подумки кажу собі “дякую”, що саме цими вихідними на мене щось найшло, і я весь одяг у шафі гарненько поскладала, посортувала, а найстрашніший та найзатертіший закидала в мішок з наміром потім вигадати йому застосування.

За хвилину з'являється Марк, в руках у нього моя улюблена флісова піжама. 

― Ти вийдеш? ― нервово мну край рушника. ― Тут точно твоєї допомоги не потрібно.

― Гаразд. Але обіцяй, що покличеш у разі проблем. 

― Обіцяю, ― звісно ж брешу. Ще не вистачало, щоб він одягав мене як малу дитину.  

А коли залишаюсь сама, все одно поспішаю. І ніяковію. Намагаюсь натягнути одяг так, щоб не сильно розмотувати рушник. Звісно ж Марк ніколи б не дозволив собі підглядати. Я це знаю напевно. Але якось з рушником на тілі почуваюсь впевненіше. 

Пихчу, вовтужусь і все ж опиняюсь в улюбленій піжамі. Відкидаю рушник. Марк не повертається, а я й не кличу. Натомість берусь за волосся. З насолодою витягую шпильки ― варто було б їх занести знову в ванну, але то вже потім. Масажую ниючу шкіру голови. Позіхаю. Живіт раптово видає голосне бурчання. 

А з ним чується обережний стукіт. 

― Готова? ― не спішить заходити.

― Так! 

Двері прочиняються. 

― Я трохи продуктів купив. Вирішив, що нам не завадить перекусити. І піцу. Ти її любиш, я пам’ятаю. 

Заносить в кімнату велику пласку коробку, з якої апетитно пахне. Кладе її на столик і вертається знов на кухню.

Кидаю погляд на упаковку. Щось щемливе ворушиться в грудях. Згадую вечори, які ми проводили разом, наші вечері, фільми, розмови... стає якось тепло, затишно. 

Зі спогадів виринаю, коли приносить чашки з паруючим чаєм. Підсуває до мене мою улюблену, прозору з ніжними рожевими квітами сакури на стінках. Вгадав, що це саме моя. У нього проста, біла, для гостей. 

― Їж, поки не захололо! ― відкидає кришку з коробки й підсуває ближче до мене. 

Мені б знову засоромитись. Така опіка трохи незручна. Але я настільки голодна, що махаю рукою. Ніяковіти за піцу, коли цей чоловік пару хвилин тому порпався в моїй білизні, а перед цим бачив мене голісіньку в душі, нерозумно. Тому з істинною насолодою вгризаюсь в апетитний шматок, від якого тягнуться жовтаві смужки розплавленого сиру й так запаморочливо пахне помідорами і ковбасою, що крутиться в голові. 

― Дякую! ― прожувавши, не забуваю про ввічливість. 

―На здоров’я, ― виблискує посмішкою. Й сам береться до їжі. 

А після, коли голод втамований, приносить мені склянку води й дивний порошок. Висипає його в воду, розводить, перемішуючи чайною ложкою

― Випий. Це ліки, що виписав травматолог, ― наче навмисно уникає називати ім’я лікаря. 

Слухняно беру в руки склянку. Морщу носа. Напій на смак огидний, якщо чесно. Одним духом осушую, але гіркий посмак залишається на язику. 

― А тепер перейдемо до пов’язки… ― забирає в мене порожню склянку. 

Обережно бере мою ногу, кладе собі на коліна. 

В горлі раптово стає сухо, як в пустелі. 

― Я сама! ― заперечую. 

Відчувати його пальці на своїй оголеній шкірі нестерпно. Всередині все зводить. Зачарована спостерігаю, як обережно проводить по набряку, хмуриться, бачачи синець. Але мені здається, що нога має значно кращий вигляд, ніж до цього. 

― Я легенько її зафіксую. Швидше для того, щоб ти уві сні з незвички не пошкодила. Перетискати не буду. Гаразд?

Киваю. Слова чомусь зовсім не виходить вимовити. Я вся наче оголений нерв, вібрую навіть від легкого дотику, від подиху. Відчуваю, як дрібні волосинки на тілі стають дибки, дихання лоскітною грудочкою пульсує за грудиною. 

― Не боляче? ― підіймає погляд. Його очі гарячково виблискують, пальці тремтять.

Хитаю головою

― Не затісно?

Знову хитаю. Закушую губу, поки раз за разом намотує бинт на гомілку, обережно закріпляє шпильками. 

― Можна відпочивати, ― наче ненавмисно проводить долонею по нозі. 

З грудей так і проситься стогін. Ледь стримуюсь, вовтужусь.

Це все гормони, переконую себе. У мене просто давно не було чоловіка. 

А в голові лунає заперечення: не чоловіка, у тебе давно не було Марка!