Розділ 6

Звісно ж розумію, він не має нічого такого на меті. А все одно десь на мить кольнуло в серці. 

Марк здивовано здіймає брови.

― Гадаю досить вже компресу. Здається горох розморозився і потік… ― Тільки зараз починаю відчувати мокру пляму на колготах та під ногою. ― З нього більше шкоди ніж користі… ― акуратно забирає пакет, кладе на невеличкий столик біля дивану.

Закушую губу. Киваю. 

Їжачусь від неприємного відчуття вогкості, колготи дійсно хочеться зняти. А ще сходити в душ, одягнути улюблену піжаму і нарешті поїсти. Або випити хоча б гарячого чаю.

― Лікар, рекомендував носити фіксувальну пов’язку… ― кривиться, згадавши Дениса. Не розумію, чому у нього таке упередження стосовно нього. ― Нога дуже болить?

― Ниє… ― морщусь. Навіть намагаюсь поворушити ступнею в сліпій надії, що все не настільки серйозно, як сказали в лікарні. Але гомілку прострілює такий гострий біль, що зуби ледь не до крові розрізають губу.

― Не рухайся! ― суворо зводить брови. ― Зі знеболювального в тебе нічого не знайшлось. Але я сходжу в аптеку. Є тут така, що працює допізна.

― Так, цілодобова. В сусідньому домі, ― більше не ризикую повторити свій подвиг. Знеболювальне дійсно буде доречним. Схоже, я зробила добрячу помилку, поекспериментувавши. І нога, що від холоду була заспокоїлась, починає пульсувати по новій. 

― Тоді зачекай. Я зараз прийду. ― рішуче встає з дивану. Затримується, буравлячи мене уважним поглядом, мружиться з підозрою. ― Тобі щось потрібно? Принесу, поки тут, щоб не вставала. Чи може… ― на частку секунди заминається. ― До туалету…

Червонію. Трохи соромно. На щастя від стресу організм геть забув про природні потреби. Ще не вистачало, щоб він і там мене бачив безпомічну. Якось сама впораюсь. 

― Ні, нічого. Йди! ― рішуче махаю. 

З полегшенням чую, як гримають вхідні двері.

Мені здається новина Марка добряче приголомшила, і він використав привід, щоб побути наодинці з думками. 

Щоправда, і в аптеку таки варто було сходити. Лікар давав список препаратів, він десь у Марка в кишені. Я навіть не глянула, така була розгублена й приголомшена. 

Та й мені, якщо чесно, також не завадить трохи самоти. Поряд з Марком думки скачуть наче білки. Ніяк не вдається зосередитись і бодай уявити, що тепер буде. Після наших приголомшливих зізнань. 

Ще якийсь час прислухаюсь до кроків, гримання дверей під'їзду ― вони в нас металеві й досить гучні. 

А як тільки починаю відчувати себе в безпеці, несподівано розумію, наскільки незручний й обридливий на мені одяг. Тонка сукня з вузькою спідницею, що збрижилась на стегнах й нестерпно муляє. Капронки, від яких сверблять ноги, вони ще й мокрі, й це не додає приємних відчуттів. Занадто тісний комір. Це все не дає розслабитись, наче я досі на роботі. 

Задумливо закушую губу, чомусь крадькома дивлюсь котра година. Й самовпевнено вирішую ― встигну!

Підійнятись з дивана той ще квест. Але я проходжу його на дванадцять, хвору ногу навіть не зачіпаю. Стрибаю в ванну, пам’ятаючи наказ лікаря не навантажувати хвору кінцівку. Поки роздягаюсь, вмикаю воду, щоб нагріти приміщення ― в квартирі холодненько, особливо в ванній кімнаті. Й мене трохи морозить.

Кидаю одяг в кошик для брудного. 

Подумавши, мощу пластиковий стільчик-підставку Грицька на дно ванни, щоб там сидіти. На одній нозі боюсь втратити рівновагу. Й нарешті з горем навпіл, опиняюсь під теплими струменями води. 

Весь сьогоднішній день здається дивним сном, нереальністю. Приїзд Марка, його увага й клопіт, правда, через яку тоді кинув і за яку три роки тому я була готова душу продати. Якби ці слова прозвучали тоді, хоч на мить примусили засумніватись, я б пробачила йому все, забула, а тепер не можу. 

Й разом з тим, навіть не уявляю, що вирішить він. Захоче, щоб Гриць знав? Захоче з ним проводити час? Чи просто піде, зникне з нашого життя… Зрештою, жив же він якось ці три роки без нас…

Думки занурюють в якийсь дивний транс. Я сиджу на стільчику, поливаю себе теплою водою, відчуваю, як по шкірі стікає піна, й здаюсь такою виснаженою, слабкою. Не фізично ― морально. Хочеться просто заплющити очі й пірнути в довгий-довгий сон. А можливо й уже опиняюсь в якомусь дивному напівсні. Думки стають повільними, млявими. Я широко позіхаю…

Власне тому гуркіт вхідних дверей застає зненацька.

Злякано сіпаюсь. Вскакую на ноги, забувши про травмовану. Миттєвий біль пронизує від пальців і до маківки. Голосний зойк сам по собі зривається з губ.

― Діано! ― гукає Марк.

А потім двері ванної широко розчиняються. Зірваний шпінгалет хитається на єдиному шурупі. 

Я ошелешено кліпаю очима. Стою мокра, в чому мати народила, підтискаючи хвору ногу, а по шкірі стікає вода й залишки мильної піни.