5.2

― Ти ж не тільки це від мене приховала? Так?

Чомусь замість відповіді дивиться провокативно. 

Морщу лоба. Не уявляю, що має на увазі.

― Ти про що?

― Про твою магістратуру…

― А до чого тут вона? ― розгублено кліпаю. ― Як розумієш, я не навчаюсь…

― Але мала б? ― супиться.

― А це тут до чого? Я, звісно повернусь до універу. Хочу отримати диплом магістра. Але поки… ― розводжу руками.

― Це на тебе схоже… ― несподівано м’яко посміхається. 

Надходить моя черга супитись.

― Що? ― не сподіваюсь нічого хорошого

― Цілеспрямованість, впертість, натхненність. Мене це завжди в тобі приваблювало, надихало. Я знав про твої мрії…

― Мої мрії?

― Ти збиралась відмовитись від навчання за кордоном. Через мене, ― тяжкий погляд вкарбовується наче тавро.

Ошелешено кліпаю. Як він дізнався, звідки. Я тільки Ліді сказала, і вона не могла. Він прийшов саме в той момент, коли ми з нею це обговорювали по телефону… І розбив мені серце, поділив життя на “до” та “після”.  

Несподіваний здогад ошпарює окропом.

Пильно вдивляюсь в його лице. Він чув, розумію по очах. І після цього безжалісно кинув.

― Я тебе кохала! ― голос чомусь хрипить. 

Спогади про той вечір прокручують в голові картинки. Як знервовано ходила з кутка в куток, розмовляючи з подругою. Як скоса кидала погляд на відображення в дзеркалі ― той білий комбінезон виглядав наче казка. Такий елегантний й красивий, я сама собі в ньому подобалась, геть не виглядала, як дівчисько-урвиголова. Нагадувала тендітну леді, ні краплі не гіршу за його колишню. Сподівалась, Марк побачить мене таку, й закохається ще більше. Сподівалась, що я стану достойною такого як він, як його сім’я…

А далі всі мрій розбились.

Непрохані сльози щипають в очах. Їх солоний присмак відчуваю в горлі.

― Я теж тебе кохав, ― відводить погляд до вікна. Зчіплює руки в замок на колінах. Так тісно переплітає пальці, що біліють кісточки. ― І не зміг бачити, як ти жертвуєш своїм майбутнім заради мене.

В горлі утворюється задушлива грудка.

― Це моє майбутнє… Я мала право ним  жертвувати заради кого хотіла… ― шепочу. 

Повільно доходить усвідомлення всієї ситуації  і викликає нестерпне обурення і сум.

― Я не хотів…

― І ти зманіпулював мною… ти кинув мене, щоб змусити жити так, як на твою думку правильно? ― судомно стикаю пальці на колінах. ― Це… це не вкладається в голові. 

― Діано, ти була молода, романтична... 

Мені настільки боляче, що судомить щелепи. Хочеться стиснути зуби, щоб не закричати. Слова рвуться попри усі доводи свідомості. 

Ніколи ніхто в житті не критикував, не сумнівався в моїх рішеннях. Мені завжди давали свободу вибору, свободу жити за власним планом, з власним усвідомленням наслідків… 

― Я мала право на свої помилки. Навіть якби ми розійшлись це було моє право!

― Я хотів тебе вберегти від цих помилок! Невже не розумієш? ― з якимось відчаєм.

― Не розумію! ― хитаю головою.

― Я якби Гриць був на твоєму місці? ― несподівано різко повертається. Буравить уважним поглядом. ― Ти б намагалась його вберегти? Намагалась допомогти прийняти правильне рішення, знаючи, що від нього залежить щасливе майбутнє, успішне, красиве, шановане…

Намагалась! Намагалась ― кричить моє серце. Я б для Грицька зробили все на світі, затулила від кожної біди, від будь-якої небезпеки. І намагаюсь це робити з усіх сил. Мій хлопчик такий вразливий і ніжний, вже зіткнувся з людським упередженням та зневагою. Але… але є нюанс…

― Я була тобі коханою, а не донькою! ― повільно промовляю.

Підтискає вуста.

― В цих стосунках я був старшим, відповідальнішим. Я мав на себе взяти цей вибір. Я мав розплачуватись, бо втягнув тебе ці фіктивні відносини, а потім закохався як хлопчисько, і ледь не зруйнував тобі життя. Чи вже зруйнував…

Хитаю головою.

― Ні хвилини не шкодувала…

― А я шкодував кожної хвилини. Єдине, що втішало ― не дарма зробив боляче нам двом. І радий був розплачуватись за свій вчинок щоденним ядучим болем, знаючи, що в тебе все гаразд. Що в тебе блискуче майбутнє, шикарні перспективи, чудове життя в розвиненій європейській країні, де ти займаєшся улюбленою справою. Сподівався, ти настільки зла на мене, що вже й думати забула, викреслила зі свого життя ті два місяці. Хотів, щоб образа витравила з коренем усі почуття до мене. Що бодай хтось з нас двох щасливий. А тепер… 

Тиша оглушливо гучна. Наче все й сказано, а разом з тим відчувається прагнення говорити далі. Тільки що? Що говорити, коли обидвоє винні? Самовпевнені, упереджені й пихаті, кілька років тому, ми вчинили помилку. А тепер мусимо висьорбувати її наслідки.

Зітхаю, відчуваю, що варто нарешті підсумовувати. Болить чи не більше, як в той самий день. Усвідомлення того, що стільки речей могло б не статись, що можливо ми зруйнували своє спільне щасливе майбутнє ріже, наче гострий ніж. А проте…

― Наламали ж ми дров… Визнаю, я теж. Ти дійсно мав право знати. Я двічі змовчала, прийняла рішення без тебе. Ти вирішив зробити вибір за мене, теж вважаючи, що чиниш правильно. Ми помилились… 

― Все могло бути інакше…

― Могло. Але нічого не зміниш, не виправиш. Я не можу викреслити ці три роки самотності й боротьби за життя своєї дитини. І ти не можеш, не зможеш мені пробачити, що приховала сина. 

Знову замовкаємо. Пірнаємо в думки. Мені не хочеться фантазувати, як могло б бути. Проте райдужні картинки самі лізуть в голову. Від них так просто не відмахнешся. 

Про що думає Марк, не знаю. Його погляд знову десь вдалині. Рука м’яко поправляє на гомілці компрес. Неприємний холод несподівано ознобом пронизує шкіру. Й раптова фраза примушує злякано відсахнутись:

― Знімай колготи!