Розділ 5

Він не питає відразу, як за Лідою закриваються двері. Мовчить. Тримає холодний пакет на моїй гомілці, а дивиться кудись в далечінь. У незашторене широке вікно, за яким миготять вогні нічного міста. 

Я теж мовчу, нервово кручу на пальці тоненьке срібне кільце. Канув в Лету той час, коли всі руки були унизані численними брязкальцями. Персні заважали, деякі, особливо вигадливої форми, могли поранити маленького Гриця. Довелось зняти. А тепер уже й вдягати якось недоречно. Я вчитель, а отже маю слідувати дрескоду. До мене й так в колективі ставляться досить недовірливо й зверхньо, а якщо ще й вигляд матиму екстравагантний, то взагалі нарвусь на неприємності. 

Старий штат зі скрипом пустив у своє тісне, спрацьоване роками коло нову особу ― я ж ставку в підстаркуватої Ніни Карлівни відібрала. І байдуже що вшанована старенька педагогиня вже давно пенсійного віку й більше дрімала на уроках, а не розповідала. На мене косились так, наче я відібрала в бідолашної останній шмат хліба. І не любили, звісно. Не любили за це, за новий підхід, за тісний контакт з дітьми, за інновації в навчанні… В багнети приймали кожну нову ідею.

Зітхаю.

― Де в тебе аптечка? ― раптово чую зовсім не те, що очікувала.

― На кухні. Треті дверці від стіни, верхня поличка. Біла коробка з-під взуття, з написом “аптечка”, ― розгублено промовляю. 

Підіймається. 

― Знеболювальне, еластичний бинт?

Знизую плечима.

― Бинт є, а знеболювальне… 

― Пошукаю, ― киває.

Поки скрипить дверцями шафи, вгамовую дихання. Рахую до десяти. Напруга в повітрі як кисіль. Гадаю, не тільки мені страшно. Йому теж. Він і так знає правду, хоч сумніви, терміни вводять в оману. Проте, коли озвучу, вона стане… м-м-м... більш матеріальна. 

Десь на підсвідомості хвилююсь: чи повірить? Порахує по термінах, а там невідповідність. І чи я так вже й хочу, щоб повірив? Можливо, хай би забирався геть, й ми з Грициком знову повернемось до свого життя. А я отримаю ще одне підтвердження, що він не вартий моїх сліз.

За кілька хвилин вертається. Кладе коробку на стіл, виймає звідти бинт. Завмирає. Стикає вуста.

― Він мій, Кішко? ― Явно не про бинт. 

Ковтаю сухим горлом. Адже очікувала, а серце все одно підстрибує. 

― Твій! ― підіймаю підборіддя.

Пильно дивлюсь в карі очі. Брехати не буду, могла б, і він би повірив. Повірив, що син Стьопки, або того, хто був після Стьопки. Він ніколи не питав про моїх колишніх…

― Чому ти не сказала? ― ні тіні сумнівів. І лестить, і лякає. ― Чому приховала? 

Темні очі заглядають в душу.

― Я збиралась. А потім прийшов ти… Сказав, ― горло стискає від емоцій. Наче це було вчора, наче рани свіжі, криваві. ― Сказав, що нам не по дорозі, що сім’я не потрібна, що ти не здатен бути батьком.

― Я ж не знав! ― розгублено куйовдить волосся на потилиці. 

Як же мені раніше подобався цей жест. Я буквально залипала на ньому, пожадливо стежила за рухами довгих пальців, за хвилями темного волосся, за тим, як перекочуються м’язи під футболкою. Дурепа!

Вдихаю в легені пекуче повітря. Воно болісно б’ється всередині, стискає кожен м’яз.

― А я знала, Марк. Знала! І що з того? Як я мала тобі сказати? Після яких твоїх слів. Після тих, де сім’я тобі ні до чого? Чи після слів, де ти не здатен бути батьком?

Гнів розпаляється з кожним новим словом.

― Ти все одно повинна! Я мав право знати! ― стискає кулаки. ― Тоді б…

Задихаюсь від обурення. Хочеться крикнути, ледь стримуюсь. Грицик спить…

― Тоді б що? ― хрипко шиплю.

Чи можна кричати пошепки? Горло стискає спазмом, повітря зі звуками дряпають, наче наждак.

― Тоді б мене не кинув? Мучився б з ненависною дівчиною, дружиною, сім’єю? Мій син виріс в любові. Він знав, що нам потрібен. Знав, що потрібен мені, дідусеві, бабусі. І це краще, ніж жити в повній сім’ї з татом, якому до нього байдуже!

Важко дихаю.

― Мені не байдуже! Ніколи не було! 

― Та невже, ― єхидничаю. ― Втрете нагати тобі твої слова? 

― Не треба! Я їх пам'ятаю, ― на щоках грають жовна.

― Поспівчувати? Вибач, не можу. Моя “співчувалка” вмерла. Вмерла в той день. А може й пізніше, коли народила семимісячного Грицька, бо перехвилювалась на сесії. Або, коли він лежав в кувезі під апаратами, бо не вмів дихати. Коли молилась кожен день, щоб вижив… ― кожне слово як ядуча суміш.

― Діано…

― Що Діано?

Голос тремтить.

― Якби ти сказала… Нічого б подібного не було! Я б турбувався про вас. Я б захистив!

― То це я винна, що не сказала?

― Якби ти сказала, я б ніколи тебе не залишив! 

― З жалощів?

Знову стискає кулаки.

― Не з жалощів, Кішко. Я прийняв неправильне рішення, не маючи всіх вихідних даних. Я ніколи не хотів з тобою розлучатись!

― Але розлучився… Чому?

Несподівано ховає погляд.

― Марку… чому ти зі мною розлучився, якщо не через це? ― неприємне передчуття починає мутити всередині.