Беззвучно прошу ― тільки не влаштовуй розбірок при синові, не треба скандалів. Ми з'ясуємо все, обов’язково, але наодинці.
Грицик лякається голосних розмов, а в тому, що розмова буде голосною, точно на підвищених тонах, не сумніваюсь ні краплі. Мені є що сказати Марку, як і йому мені…
― Зайчику, може вже підеш спатки? ― цілую темноволосу маківку.
― А ти? ― дивиться не по дитячому серйозно. ― А він? ― рожевий пальчик тицяє в сторону Марка. ― Теж пати? Тут?
Чомусь цілком логічне дитяче питання викликає сум’яття.
Відкашлююсь, кидаю скоса погляд на Марка. На його вустах виклична посмішка, яка буквально підстьобує ― нумо, що ти на це відповіси, Кішко!
― У Марка є свій дім. Там йому буде затишніше, ― відводжу погляд.
Гриць якусь мить зосереджено морщить лобик, а потім з усією дитячою безпосередністю звертається до Марка:
― Показесь? Дім.
― Покажу, ― на цей раз перекладач не треба.
Син киває й знову повертається до мене.
― З тобою хоцу. Пати…
Звісно, я ж обіцяла, і він не забув. Але питання назрівають, й розмову з Марком відкладати нікуди. Можливо саме вона стане тим, що нарешті випроводить його з моєї квартири. Як він казав: “Я не створений для сім'ї. З мене б вийшов поганий батько”, ― пам’ятаю так чітко, наче ці слова прозвучали лиш вчора. Тож і зараз схоже, просто з’ясує для себе наявність сина, й знову зникне. На три роки. Чи більше…
― Ми спатимем з тобою разом, обіцяю. Але мені… ― уважно дивлюсь в очі, щоб не було жодних сумнівів. Не звикла брехати дитині, намагаюсь завжди говорити відверто, навіть коли йому всього лиш неповних три роки. ― …повечеряти потрібно. Ніжку полікувати.
Супиться. Звісно ж відмова не подобається. Але в мене є чудовий аргумент, що переважить будь-який супротив.
― Ти йди поки сам у ліжечко, а я підійду трохи пізніше. Зате завтра ми разом залишимось вдома. На цілий день. Хочеш?
В оченятах спалахує радість. Знала, що подіє. Садок у нас хороший, і вихователі, і дітки. У Гриця є друзі… Але вдома йому подобається більше.
Тому він зосереджено киває. Й раптом, щось згадавши, опускає погляд на мою гомілку
― Боляце? ― співчутливо кривить губки.
― Ні. Вип’ю ліки і заживе…
― Бідненька, ― гладить долонькою. ― Я дмухаю, ― кумедно надимає щоки. Як це роблю завжди я, коли пораниться.
― Тепер точно не болить… ― щось щипає в очах.
Задоволений собою, киває.
― Я йду. Двелі не закливай! ― суворо наказує.
Сам злазить з дивана.
― Не буду! ― обіцяю.
Гриць, чмокнувши мене в щоку, повертається до Марка. Довго думає, що сказати. І Марк несподівано вирішує допомогти, протягує руку і, як дорослому тисне маленьку дитячу долоньку.
― Бувай, друже. Завтра побачимось.
― Буай! ― старанно повторює.
Й сонно бреде назад в дитячу.
― Діано, ― як тільки син зникає за дверима, колючий погляд стає погрозливим.
Нервово ковтаю.
― Що ти хочеш почути…
― Хто батько Григорія?
Гордо задираю підборіддя. Вже готуюсь відповісти. Звісно правду. А перед тим нагадати про його відношення до сім’ї і батьківства.
Але трохи знічений зойк Ліди, що завмерла в дверях, збиває настрій.
― Ой, вибачте, я невчасно! ― опускає очі. ― Я холодне принесла. Пакет з овочами. У тебе горошок морожений…
Марк підходить до Ліди. Зосереджено поправляє рушник на пакеті, сідає біля мене на диван і обережно прикладає холод до ноги.
Розмова знову відкладається. На щастя в Марка вистачає такту не заводити її при Ліді.
Але вона сама трохи засоромлено промовляє.
― Діан… мені так незручно.. ― нервово смикає себе за рукав.
― Кажи… ― уже знаю, що цей погляд не віщує нічого хорошого
― Він знову хворий… тато… ― голос подруги тремтить від емоцій. ― А мати в нічну сьогодні.
Хворий ― це означає п’яний до чортиків. Але Ліді незручно перед Марком. Їй завжди було незручно, навіть перед нами. Лише після кількох років дружби, тісної, довірливої, ми дізнались, що Лідуська з багатодітної, неблагополучної сім'ї. Старша серед п’яти дітей, на яку скинули всі клопоти та турботи. Батько Ліди ніде не працював. А коли знаходив якусь шабашку, відразу провалювався в глибокий запій, як тільки отримував гроші. Мама рідше, і менше. Навіть ходила на роботу. Працювала на заправці касиром, і зароблене несла в сім’ю. Тримала себе в руках, принаймні в робочі дні. На вихідних було гірше.
― Я говорила з Нікою. Там… загалом треба за Стефою глянути. Вони щось не поділили з Ільком. Стефа впала, поранилась. Ніка спинила кров, але боїться…
― Все гаразд?
― Н-н-не знаю. Ніка каже, що ґуля росте, і брова розсічена. Я мушу бігти, раптом щось серйозне.
― Звісно Лідусь, які питання! ― махаю руками.
Звісно, Стефі сім, Ільку одинадцять, а самій Ніці тринадцять ― не немовлята. Але все одно діти. З ними навіть Тимохи немає, він зараз живе в гуртожитку при військовому ліцей, й вдома буває лиш у вихідний.
― Але й ти сама… ― винувато закусує губу.
― Впораюсь, ― впевнено киваю. Це ж не перелом.
― Не сама. Я залишусь! ― раптово як грім серед ясного неба.
― Як залишишся? ― голос від здивування стає тихим та сиплим.
Чомусь по спині біжить озноб. Й твердий темний погляд Марка буквально пробуравлює до самісінького нутра.
― Так і залишусь. І це не обговорюється!
#3 в Любовні романи
#2 в Короткий любовний роман
#2 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.11.2024