4.2

Беззвучно прошу ― тільки не влаштовуй розбірок при синові, не треба скандалів. Ми з'ясуємо все, обов’язково, але наодинці. 

Грицик лякається голосних розмов, а в тому, що розмова буде голосною, точно на підвищених тонах, не сумніваюсь ні краплі. Мені є що сказати Марку, як і йому мені…

― Зайчику, може вже підеш спатки? ― цілую темноволосу маківку. 

― А ти? ― дивиться не по дитячому серйозно. ― А він? ― рожевий пальчик тицяє в сторону Марка. ― Теж пати? Тут?

Чомусь цілком логічне дитяче питання викликає сум’яття.

Відкашлююсь, кидаю скоса погляд на Марка. На його вустах виклична посмішка, яка буквально підстьобує ― нумо, що ти на це відповіси, Кішко!

― У Марка є свій дім. Там йому буде затишніше, ― відводжу погляд.

Гриць якусь мить зосереджено морщить лобик, а потім з усією дитячою безпосередністю звертається до Марка: 

― Показесь? Дім.

― Покажу, ― на цей раз перекладач не треба.

Син киває й знову повертається до мене.

― З тобою хоцу. Пати…

Звісно, я ж обіцяла, і він не забув. Але питання назрівають, й розмову з Марком відкладати нікуди. Можливо саме вона стане тим, що нарешті випроводить його з моєї квартири. Як він казав: “Я не створений для сім'ї. З мене б вийшов поганий батько”, ― пам’ятаю так чітко, наче ці слова прозвучали лиш вчора. Тож і зараз схоже, просто з’ясує для себе наявність сина, й знову зникне. На три роки. Чи більше…

― Ми спатимем з тобою разом, обіцяю. Але мені… ― уважно дивлюсь в очі, щоб не було жодних сумнівів. Не звикла брехати дитині, намагаюсь завжди говорити відверто, навіть коли йому всього лиш неповних три роки. ― …повечеряти потрібно. Ніжку полікувати. 

Супиться. Звісно ж відмова не подобається. Але в мене є чудовий аргумент, що переважить будь-який супротив. 

― Ти йди поки сам у ліжечко, а я підійду трохи пізніше. Зате  завтра ми разом залишимось вдома. На цілий день. Хочеш?

В оченятах спалахує радість. Знала, що подіє. Садок у нас хороший, і вихователі, і дітки. У Гриця є друзі… Але вдома йому подобається більше.

Тому він зосереджено киває. Й раптом, щось згадавши, опускає погляд на мою гомілку

― Боляце? ― співчутливо кривить губки.

― Ні. Вип’ю ліки і заживе… 

― Бідненька, ― гладить долонькою. ― Я дмухаю, ― кумедно надимає щоки. Як це роблю завжди я, коли пораниться.

― Тепер точно не болить… ― щось щипає в очах. 

Задоволений собою, киває. 

― Я йду. Двелі не закливай! ― суворо наказує. 

Сам злазить з дивана.

― Не буду! ― обіцяю. 

Гриць, чмокнувши мене в щоку, повертається до Марка. Довго думає, що сказати. І Марк несподівано вирішує допомогти, протягує руку і, як дорослому тисне маленьку дитячу долоньку. 

― Бувай, друже. Завтра побачимось.

― Буай! ― старанно повторює.

Й сонно бреде назад в дитячу. 

― Діано, ― як тільки син зникає за дверима, колючий погляд стає погрозливим.

Нервово ковтаю. 

― Що ти хочеш почути…

― Хто батько Григорія?

Гордо задираю підборіддя. Вже готуюсь відповісти. Звісно правду. А перед тим нагадати про його відношення до сім’ї і батьківства. 

Але трохи знічений зойк Ліди, що завмерла в дверях, збиває настрій.

― Ой, вибачте, я невчасно! ― опускає очі. ― Я холодне принесла. Пакет з овочами. У тебе горошок морожений… 

Марк підходить до Ліди. Зосереджено поправляє рушник на пакеті, сідає біля мене на диван і обережно прикладає холод до ноги. 

Розмова знову відкладається. На щастя в Марка вистачає такту не заводити її при Ліді.

Але вона сама трохи засоромлено промовляє.

― Діан… мені так незручно.. ― нервово смикає себе за рукав.

― Кажи… ― уже знаю, що цей погляд не віщує нічого хорошого

― Він знову хворий… тато… ― голос подруги тремтить від емоцій. ― А мати в нічну сьогодні.

Хворий ― це означає п’яний до чортиків. Але Ліді незручно перед Марком. Їй завжди було незручно, навіть перед нами. Лише після кількох років дружби, тісної, довірливої, ми дізнались, що Лідуська з багатодітної, неблагополучної сім'ї. Старша серед п’яти дітей, на яку скинули всі клопоти та турботи. Батько Ліди ніде не працював. А коли знаходив якусь шабашку, відразу провалювався в глибокий запій, як тільки отримував гроші. Мама рідше, і менше. Навіть ходила на роботу. Працювала на заправці касиром, і зароблене несла в сім’ю. Тримала себе в руках, принаймні в робочі дні. На вихідних було гірше. 

― Я говорила з Нікою. Там… загалом треба за Стефою глянути. Вони щось не поділили з Ільком. Стефа впала, поранилась. Ніка спинила кров, але боїться…

― Все гаразд?

― Н-н-не знаю. Ніка каже, що ґуля росте, і брова розсічена. Я мушу бігти, раптом щось серйозне. 

― Звісно Лідусь, які питання! ― махаю руками.

Звісно, Стефі сім, Ільку одинадцять, а самій Ніці тринадцять ― не немовлята. Але все одно діти. З ними навіть Тимохи немає, він зараз живе в гуртожитку при військовому ліцей, й вдома буває лиш у вихідний.

― Але й ти сама… ― винувато закусує губу.

― Впораюсь, ― впевнено киваю. Це ж не перелом.

― Не сама. Я залишусь! ― раптово як грім серед ясного неба.

― Як залишишся? ― голос від здивування стає тихим та сиплим. 

Чомусь по спині біжить озноб. Й твердий темний погляд Марка буквально пробуравлює до самісінького нутра.

― Так і залишусь. І це не обговорюється!